3.2 Слід

Тонка доріжка аромату людського поту, змішана із запахом хвої, стелилася серед снігових заметів, минаючи високі стовбури дерев. Хутро вовчиці приховувала її поміж білих килимів, що обволікали землю.

Аста обожнювала відмінність вовчого тіла. З появою нових очей світ набував яскравих барв і раніше небачених деталей. А густе хутро зігрівала кожен шматочок тіла, що навіть місцевий холод ставав сущою дрібницею. Звірині вуха мали змогу вловити прихований від людських — кожен шурхіт чи то маленької пташки, котра скаче з гілки на гілку, чи то рохкання вепра.

Порівняно з вовчими можливостями людська постать здавалася твердою та безчуттєвою колодою на ніжках. Якби була її воля, вона б усе життя проводила на чотирьох, проте справедливість всевишньої забрала в них право вічно перебувати в досконалому образі. Як би відьми не хотіли, рано чи пізно їхній організм слабне, сили зменшуються, а з нею і вовча сутність.

Запах посилився, але замість очікуваного нею бездиханного тіла перед її очима стояв анітрохи не мертвий парубок. Давно її не доводилося стикатися віч-на-віч з людиною. Перевертень без різких рухів підібрався ближче, ховаючись за численними гілками куща.

Юнак стояв із розсунутими ногами, тримаючи у руках довгу напівкруглу палицю, що скидалася формою на тонкий місяць. Сам лук відьмі ніколи не  випадало можливості бачити, а от стріли, що часто впивались в відьомські тіла супроводжували її погляд кожний місяць.

На початку Аста й не зрозуміла, на що звернений пильний погляд стрільця, однак, взявши приклад, звірині очі втупився в вепра, що за розмірами був трохи більшим за звичного вовка. Звір рохкав і здіймав носом сніг у пошуках їжі.

Парубок тримав поставу непорушно досить довго, і тільки-но зі злегка відкритого рота виринали клубки теплого дихання. А довге чорне пасмо, що визирало з під капюшоном бавилося з пестощами вітру. Усе тіло приховувалося за темним одягом, навіть плащ і то був повністю чорним. Асту тішило тільки одне, що на ньому не було срібної броші, яка позначала приналежність до Ордену. Він не мисливець на перевертнів, і не мав представляти великої загрози для неї, оскільки навряд чи звичайна людина посміє змагатися з відьмою.

Лікоть юнака присунувся ближче до прямого носа. Напівпрозора нитка натягнулася. Один рух пальцями, і стріла кинулася, розрізаючи повітря. З влучанням наконечника в задню лапу вепра — вереск заглушив легке щебетання птахів і потріскування гілок. Дика свиня розвернулася і рушила у бік чагарників.

Аста помітила в очах кабана іскорки остраху, що стрімко наближалися.

Промайнули глухі постріли й нові хвилі вереску.

Задня частина тварини знесилено впала, вепер повз на передніх лапах з останніх сил, в надії все ще втекти. З ран сочилася червона кров.

Враз вереск різко припинився. Морда звалилася  важким тягарем перед самим носом вовчиці, відкривши взір на юнака, що напівприсядки тримав меч, впираючись ногами в скуйовджений сніг.

У віддзеркаленого металу, де кров не осмілилась покрити зброю перед перевертнем промайнули відблиски власних жовтих очей, прихованих за гіллям.

Запах поту затьмарив аромат червоної рідини. Аста відступила лише на крок, однак вухо зрадницьки торкнулося тонкої вітки, через що кущем пройшлася хвиля дрижання.

Парубок затамувавши подих, розвернув голову в її бік. Брови присунулися до примружених очей, ніби не довіряючи власному зору. Повільними кроками він ставав дедалі ближче й ближче, забувши про ціль, котра нерухомо валялася на снігу. Пальці міцно стиснули руківʼя  меча, що опустився до низу.

Дихання почастішало, та вовчиця стояла непорушно, аби черговий раз не видати жодного надмірного звуку чи дії.

Сині, наче застиглий лід, очі пронизливо дивилися прямо на неї, не відсуваючись ні на крок лівіше чи правіше.

Короткий спогад мигцем прослизнув у її пам'яті.

Хвилювання охопило її як вогонь, тіло заніміло, вона не дозволила б собі зрушитися з місця, навіть якби могла.

Аста не воліла наступати, адже юнак не мав, становити загрози, або ж вона знову струсила? Виправдання її бездіяльності з'являлися одне за одним: "Він не мисливець на перевертнів, позаяк його спина не вкрита безглуздим багрянцем, а грудь брошею. Він усього лише хлопчисько, родина якого, ймовірно, голодує, і йому не лишалося виходу як йти за стіну, хоча те, що він кинув здобич, свідчило про зовсім протилежне".

Йдучи наперекір думкам про можливу смерть, Аста стиснула зуби та продовжила стояти.

Вона обіцяла вбивати кожного мисливця на своєму шляху, але він же всього лише "хлопчисько". 

"Сиди й не рухайся"

"Я присягаюся!"

Парубок раптом спинився.

Позаду почулися десятки стукання копит і рохкань. В далечині насувалася зграя вепрів, що вочевидь бігла помститися вбивці за родича.  Сині очі розвернувся наостанок упевнитися в побаченому. На обличчі заграли барви паніки. Він похапцем запхав меч у піхви й кинувся до прив'язаного коня. Хоч людські ноги й бігли щодуху, однак сніг, як на зло, сповільнював кожен крок. Щойно юнак звівся на стремено, один із кабанів мав встигнуть пройтись бивнем по стегну, однак парубок виявився прудкішим.

Мотузка піддалась лезу.