2.2 Присяга

Незабаром усі чотири вихованки притулку були готові, вони вийшли з кімнати та стали по парах, як і решта відьом, чекаючи, поки увесь поверх вишикується в рівний ряд. Наставниця очолила їхню чималу колону. Як тільки-но молода жінка зробила перший крок вниз по сходах, дівчата хвилею закрокували слідом, доки всі до одної не опинилися у величезному обідньому залі.

По черзі вихованки насипали собі каші з величезних казанів, а чай розливала пані Богдана. З тарілками гарячого варива, інакше цю страву важко було назвати, вони сіли за довгі столи, штовхаючи одна одну плечима.

Самотні свічки прикрашали все приміщення, висвітлюючи кам'яні стіни й незадоволені обличчя відьом.

— Катря, витягни ложку з волосся Аліни. А ти, Аліно, перестань колупатися в каші та їж нормально, — гаркнула на них молода жінка.

Пані Богдана вже тривалий час займала місце головної наставниці. Її погляд і поведінка завжди були сповнені самоповагою до своєї персони, а як інакше, адже вона повинна бути прикладом для вихованок притулку. Зовнішність жінки була привабливою: колір очей неначе пелюстки літніх волошок, волосся забарвлення вологого ґрунту з холоднуватим відтінком, шкіра бліда через що на тонких запʼястках  проглядалися голубі вени. А пахло від неї різними зборами трав. Одного дня це був аромат шипшини, а вже іншого — листя м'яти.

До цього пані Богдана, як усі, була вихованкою притулку, досягнувши вісімнадцяти, вона стала помічницею наставниці. Відьма добре зналася на травах і всіляко допомагала голові закладу, але, коли та постаріла і не мала снаги наздогнати молоду кров, цю посаду посіла Богдана. Якраз у той самий час Аста і потрапила до притулку. Керуюча часто допомагала крихітці: розповідала історію відьом цих країв, ділилася пізнаннями в травах, навчила дбати за собою, загалом, стала для  неї трошки більше ніж просто сварливою наставницею. Жінка хоч і була доброю, але суворості їй не бракувало. Перший час Асті було сумно, що в так званих подругах у неї була тільки керівник притулку, адже дівчинка нечасто могла розділити їхні бесіди. А так хотілося знайти справжню подругу, яка з інтересом в очах могла б підтримати дитячі пустощі, або ж обговорити тих чи інших дівчат, а ще, звісно ж, Аста бажала хоча б в одній особі знайти підтримку, а не лишатись вічно на самоті.

Наставниця не рідко цікавилася, її справи, однак розкрити страхи жінці так і не вдавалося.

Минуло кілька місяців самотнього блукання і спроб влитися в компанію дівчат, як ті її одразу ж відштовхували, глузуючи зі зовнішності — узагалі не сприймаючи. Аста вже змирилася зі своєю участю, коли в один із чергових днів до притулку потрапила Лада.

Раніше, коли подругу було кому опікати, дівчинка відвідувала тільки уроки рукопашного бою і травознавство, проте заговорити один до одного вони так й не наважувалися. Після смерті матері на Ладу чекала така ж доля — доля усіх покинутих дітей.

Подруга була молодшою за Асту на два роки, тому відьмі частенько доводилося допомагати у скруті, пояснювати  правила притулку і захищати від капосних язиків старших вихованок. Лада була тихою і володіла тими рідкісними для дітей в притулку рисами: наївності та безкорисливої доброти.

— З тобою все добре? — Лада присунулася до подруги. Її світло-русяве волосся впало на плечі, а в медово-карих очах було видно відверте хвилювання.

Аста м'ялася на місці перед тим як вимовити хоч слово.

— Бувало й гірше.

Відьма ставила собі питання, чому раптом спогади вихопили її  посеред буття. Зазвичай вони відвідували ночами у снах, часто постаючи жахіттям, через що безсоння нерідко супроводжувало дівчину. Це лякало. І змушувало думати лише про одне. Термін виконання присяги наближається з кожним днем.

— Може, ти все ж таки попросиш у наставниці якийсь засіб, це ж не нормаль...

— Я ні до кого не звертатимуся, — випалила тихо й настирно Аста. — Якщо я довірила свою таємницю тобі, то це не означає що я довірюсь ще комусь

— Я лише намагаюся допомогти, — роздратовано відповіла Лада.

— Я знаю і ціную це, але це просто справа часу, коли воно нарешті мине.

— Я хочу тобі вірити, Аста, але гадаю, якщо нічого не вдіяти, то ти пропадеш разом зі своїми спогадами.

— Не перебільшуй, — через нещодавні пригоди відьма просто не могла всунути до рота і крихти страви, то ж розвагою для неї стало вибирання грудочок з каші. — Думаєш, я не хочу, щоб це припинилося? — питання не випромінювало обурення, а лише відвертість і долю скорботи.

Всі навколо дзвеніли ложками й розмова подруг була малим попелом серед палахкого вогнища слів та какофонії звуків.

— Я буквально день за днем проживаю найжахливішу мить у своєму житті, проте це єдина можливість хоч на хвильку побачити обличчя матері та брата, нехай після цього я й побачу їхню загибель. Почуття провини переслідує мене, і якщо воно не минає самостійно, то я й не намагатимуся цього позбутися. Це моє покарання, це мій порок.

Лада у знак підтримки поклала руку на коліно подруги.

— Просто спробуй не думати про це так часто. Ти нічого не могла зробити. Ти була маленькою наляканою дитиною, а він мисливцем. Ти правильно вчинила, що втекла. Адже багатьом після зустрічі з ними навіть цього не вдається. — Голос подруги заскрипів, неначе старі дверці, мабуть, старі рани також повністю не загоювалися і в її серці. — Не думаю, що твоя мама була б рада, дізнавшись, що ти загинула разом з нею.