2.1 Присяга

(No time to die, Billie Eilish)

Дівчинка бігла, поривчасто ковтаючи повітря. Легені наповнилися зимовим вітром, що роздирав зсередини. Вона вже не відчувала ніг, їй не було важливо, як довго і куди бігти, лише б якомога далі від того місця, яке раніше здавалося домом. Тепер воно вирувало болем і кров'ю.

"Знову!"

Сцени знову і знову з'являлися в неї перед очима: шалене обличчя чоловіка, обличчя котре прикрашалося тисячами зловісними зморшками, і вогняні очі, які так і виблискували жагою до вбивства. У якийсь момент дівчинці навіть здалося, що вони розсіювали червоне світло, немов ті монстри зі страшних казок.

Сльози утворювали нові струмочки на щоках, змиваючи собою кров. Крихітка старанно витирала долонею лице, сподіваючись вгамувати біль, і нові потоки, проте руки вздовж і впоперек були вкриті багрянцем, немов вона надумала за мить натягнути елегантні рукавички, а не зняти з себе покрив власної крові. Біла сукня й зовсім просочилася рідиною. Багряні струмки не бажали зупиняти ритм, продовжуючи текти з порізу, хай як крихітка не намагалася їх вгамувати. Усе було марно.

"Я ненавиджу тебе" — тихо і в ту ж саму мить жорстоко вимовляли юні вуста, неначе мати все ще могла насварити за кепсько сказані слова вголос, — "Зникни, зникни, зникни. Зникни! Мерзотник"

Обличчя творця цієї мітки назавжди закарбувалося в її пам'яті, бо ж саме він розтоптав останню надію на краще життя.

Дівчинка безтурботно малювала з братом картинки на стінах, це була їх своєрідна традиція, як тільки-но вони залишались на самоті. Коли раптом мати похапцем увірвалася додому. Від неї тхнуло кров'ю, власною кров’ю, котра вкрила усе її несамовите прекрасне біле хутро.

Вовчиця підбігла до доньки й передала наказ неосяжним звʼязком — взяти малюка, сховатись якомога глибше в печеру, сидіти тихо і нікуди не висовуватися. Звірина подоба матері наостанок лизнула дівчинку в щоку і не розкриваючи ікол прошепотіла на  вухо: "Біжи, якщо я не повернуся".

Крихітка не хотіла відпускати матір, особливо після таких слів, але та не вагаючись протистояла дитячим долоням, що сильно стискали хутро, й зникла в темряві.

Минув деякий час, всадивши брата в заглиблення у землі, дівчинка не могла встояти від роз'їдального інтересу  перевірити, що ж все ж таки стало причиною занепокоєння  матері. Висковзнувши з рук брата, крихітка попрямувала за ледь відчутною доріжкою аромату, який  ніколи не траплявся раніше. Слідом темряву осяяв вогники, розносячи невгамовні бризки полумʼя. Палаючи іскри вишиковували хороводи диких танців. Наважившись, дівчинка підійшла ближче аби ліпше роздивитися маленьке диво. Зробивши кілька обережних кроків та намагаючись не сполохнути запах хвої та чужої крові,  стававши з кожним наступним кроком дедалі насиченішим. Враз за наростальним світлом з'явилися блиски, лезо, червоні плями, а потім і грізне обличчя.

Кап.

Кап.

Кап.

Кап.

Жах та страх огорнув її, як найлютіший снігопад. Пульсуюча мука почала поширюватися по всьому обличчю, а за ним простяглися багряні краплі. Поривчастий крик — благання про допомогу заглушив собою все, навіть власні думки, розносячись відлунням стінами печери.

"Мамо, допоможи"

Обличчя монстра змінилося з лютого на вираз, що прагнув вкусити її страждання, через що його чорні кінцівки потягнулися до її обличчя. Схаменувшись лиш на мить вона спромоглася заглушити біль, затиснувши рану долонею, і відступила, а коли монстр підійшов ближче, й зовсім побігла геть. Темрява печери залишилася позаду.

"Мама мала рацію люди в багряному небезпечні. Вони сіють тільки зло і руйнування. Нам не врятуватися вони нас знайшли"

Спотикаючись об зимові кучугури й проливаючи сльози, дівчинка гадала, чи вчинила вона слушно. Усвідомлення егоїстичного рішення покинути матір та брата, щоб врятувати свою нікчемну душу, проходилося вогнем по всьому тілу, поглинаючи у своєму полумʼї всі надії на кращий фінал. Вона повинна була щось зробити, якось допомогти, якось запобігти цій ситуації. Та все, на що вона була здатна, це наче безпорадне маля втекти й рюмсати собі під ніс.

"Але хіба мама не казала чинити саме так?"

Ні, вона говорила не вилазити, сидіти й нікуди не лізти.

З кожним новим кроком дівчинка розуміла: нічого не повернути — мама та брат зникли для неї назавжди в тій темряві. Однак вогник, що так раптово з'явився, підказував їй, що це на краще.

А що, якщо мама не померла, а брат все ще ховається в темряві? Раптом мама змогла здолати монстра? Звісно, змогла, адже він усього лише дурна людина, а вона, безглузда, спохватилася і почала тікати.

Дівчинка зупинилася, видихнула і розвернулася, проте там нічого не було, крім колишніх полів і невгамовної хуртовини. Вона занадто далеко, щоб повертатися, та й куди. Крихітка не бачила ні своїх слідів, не відчувала запах. Сили закінчувалися, а снігопад тільки ускладнював становище. Назад дороги нема.

Вона втратила їх назавжди.

Дівчинка впала на колінах, а її сині від холоду вуста невпинно благали Всевишню їй допомогти, врятувати власну душу і вказати шлях додому. Якщо їй пощастить вижити, вона на все життя запам'ятає обличчя мисливця і буде вбивати кожну людину, котра  насмілиться покрити  голову багряним плащем.