1.1 Зціпивши зуби

Яскраво сині очі рвучко відкрились, однак на все, що вони були здатні — це розгледіти білу поволоку сну, котра ніяк не бажала відступати. Проганяючи заманливі думки знову поринути носом у постіль Алан миттєво піднявся з ліжка і попрямував до миски з водою. Обливши обличчя прозорою рідиною, шкіра одразу відізвалася почервонінням через приємне пощипування прохолоди. Вільна рука потягнулася до чогось м'якого, що пізніше виявилося брудною сорочкою. Не  цураючись юнак витер нею лице, а після натягнув вологу одежину на тіло. Згодом накинув помʼяті штани й взув поруч лежачі чоботи.

Дверні петлі з жалістю зарипіли.

Мороз обдав обличчя новою хвилею холоду, змушуючи зникнути всі натяки на нещодавню сонливість. Здригнувшись, Алан побіг до стайні, поспішно надягаючи теплий каптан і хутровий плащ. Такі таємні збори ранковою порою він організовував досить не часто, адже якби чоловік дізнався, куди його син не дочекавшись світанку їздить, Алана безумовно не погладили б по голівці. 

Кінь радісно заржав, побачивши господаря, а незабаром, не шкодуючи сил, пустився ідеально вивченими стежинами. Оминаючи густо населені будинки, жеребець спрямував до головних воріт.

Минуло десять років з того дня, як Алан став учнем у Багряному Ордені. Завдяки батьку він не пропустив жодного заняття, що дало свої плоди. Худе тіло хлопчиська перетворилося на підтягнуту фігуру молодого чоловіка. Колись до болю слабкі руки не могли ні хвилиною більше протримати в долонях зброю, а зараз він з легкістю виконував найскладніші техніки. Проте найбільшою перевагою стало для юнака —  це солодкі погляди дівчат, котрі ніяк не могли звести з очей, коли він роз'їжджав містом.

Ще з дитинства мале хлопчисько з неслухняними  волоссям жадав тримати у руках справжній меч зі срібної сталі, а не трухляву від старості палицю. Мрія здійснилася на тринадцяте день народження, коли Алан як подарунок отримав свою першу зброю. Меч був невеликим і легким, щоб дитяча рука без зайвих зусиль могла вільно маневрувати. В ту зиму він й приєднався до рядів жовторотих учнів. З кожним подальшим днем його вміння зростали, хоча й поразки наздоганяли невмілого мисливця набридливою тінню.

Голова Багряного Ордена Едмунд Феррум, та за сумісництвом його батько, став особистим вчителем для Алана. У вільний час від загальних тренувань в "Гнізді" чоловік вдосконалював навички сина в лісі або ж на задньому дворі будинку. Батько був суровим, хоча віддавав багато часу та зусиль на їх індивідуальних заняттях, оскільки в штабі чоловік майже ніколи не дошкуляв сину, що здавалося Алану досить дивним. Хлопець, разом з усіма долав кола, тренувався у рукопашному бою і бився на мечах. Однак у ті хвилини батько здавався, самим богом спокою, котрий тверезо осуджував учня за помилки на полі бою, коли насправді як тільки-но вони залишалися наодинці, Едмунд часто дозволяв собі десь крикнути, а десь вдарити палицею по руках. Така контрастність поведінки часто лякала хлопця, але з часом він усвідомив, що це лише перевага, а батьківські покарання тільки загартовували характер ще молодого учня, виховуючи витривалість, терплячість та старанність, або ж його старий зовсім зʼїхав з глузду.

Одним із радощів для юнака був товариш з тренувань. Хоч той не соромився відкрито називати Алана "золотцем головнокомандувача", як і всі дурні хлопці з вулиць, але саме Філу він міг довірити навіть власне життя.

Підкупивши вартових двома пляшками спиртного, мисливець вискочив назустріч густому лісу. Буйний вітер грав з пасмами волосся, що вислизнули з під вʼязанки тугого хвоста. Наскочивши на засніжену гілку молодої хвої, сніг заколов рум'яні щоки, мов тисяча дрібних кинджалів. Струсив одяг від залишків білого пилу, Алан смикнув повіддя, підштовхуючи коня швидше пробиратися через замети.

— Ще трохи, — промовило низьке від холоду горло.

Промені вранішнього сонця стали пробиватися крізь обійми хмар, заливаючи сніг своїм мерехтінням. Це знаменувало лише одне — йому варто було повертатися додому, допоки світло остаточно не прокралося за кам'яну стіну, що укривала усе місто густою тінню. Повернувшись до міста, Алан усвідомив, що виконав усе, чого прагнув: об'їхав територію вздовж воріт і навіть встиг оглянути околиці лісу, проте так і не знайшов того, кого так відчайдушно шукав.

Коли юнак відчинив двері будинку, його вже очікувала сувора фігура батька, що розвалилася ліктями на столі та невдоволено зиркала. Густі брови майже закривали самі очі, а кремезна долоня почухувала бороду. Зазвичай у такий час Едмунд перебував на завданнях, виходячи з дому так само мовчки, як власне й Алан, але цього разу чоловіка щось змусило заглянути в кімнату старшого сина, і особисто привітати парубка з раннім підйомом.

Алан стиснув у кулаки промерзлі пальці. 

— Де ти був? — запитав Едмунд, докірливо дивлячись на сина. Голос виказував спокій, проте це була тільки-но фальшива оболонка, за якою приховувалася зарозуміла ворожість.

— На пробіжці, — відповів юнак у виправдання.

— Нащо тоді взяв Крука? Чи ж я всі ці роки навчав вас бігати неправильно?

Натягнута посмішка проскочила на напруженому обличчі Алана мов знесений білий прапор під час боротьби.

— Як звичайна поїздка верхи може нашкодити?

Парубок намагався покидати будинок тихо і непомітно, ще до того, як сонце сходило над обрієм, аби ніхто не прознав про його прогулянки, а повертався завше вчасно, намірившись ніколи не зіткнутися з подібною ситуацією.