Побачити Сєвєродонецьк і … повернутись

На війну до Сєвєродонецька

Прокинувся на світанку від почуття гострої тривоги. Прислухався, що не так? Вже близько п'ятої, світає. Під Києвом цілком безпечно – ні вибухів, ні пострілів. Втім, безпечно тут так само, як і в будь-якій іншій точці України - окрім територій, на яких точаться бої.

Найжорстокіші бої точилися у Сєвєродонецьку. Який далеко. І де лишилася моя квартира, відремонтована торік. Ортопедичне крісло перед комп'ютером у кабінеті, великий диван перед смарт-телевізором у кімнаті, ліжко з ортопедичним матрацом у спальні, зручна кухня. Багато великих і маленьких речей, що роблять життя зручним і комфортним.

З перспективою втрати цієї квартири та цього комфортного життя я давно змирився. Спершу, коли 5 березня в неї влетів уламок снаряду. Потім, коли 12 березня уїжджав із Сєвєродонецька. Тривожитися з приводу цієї втрати я б вже не став.

Намагаюся зрозуміти, що не так?

Скоріше, це страх того, що тепер не вдасться влаштуватися в житті, знайти в ньому своє нове місце. Тим більше, що 12 березня я поїхав із міста без документів. З собою були лише внутрішній та закордонний паспорти. І гроші. Які дозволяли не думати, де взяти шматок хліба. І не бідувати в чужих краях. Але скільки триватиме це «не бідувати»? Чим займатися далеко від рідного дому? І чи не буде перешкодою для того, щоб шукати нове місце у житті, відсутність документів про освіту та трудової книжки?

Як так вийшло? Виїжджав я не зі свого будинку і в авральному режимі. Рішення про від'їзд було ухвалено напередодні увечері. І вранці у день від'їзду був сильний обстріл. Йти за документами було далеко і... боязко. Та й думалося, що скоро повернуся. Поміняю у квартирі вікна та балконну раму, замурую дірку в стіні, пробиту уламком. І житиму, як раніше. Але вийшло не так. Вийшло, що, можливо, не повернуся ніколи. Або дуже не скоро. І треба якось влаштовуватися в новому житті далеко від власного будинку. А як влаштовуватися, якщо червоний шкіряний конверт, у який багато років тому були складені всі особисті документи, залишився за 800 кілометрів від місця, де я тепер живу?

Крім того, у Сєвєродонецьку залишилися документи на дві квартири, які я придбав ще до того, як в Україні з'явився реєстр нерухомості. І якщо трапиться тепер щось із цими квартирами, довести право власності на них і отримати якусь компенсацію без цих документів не вдасться.

О 7 ранку я вже знав, що їду до Сєвєродонецька. А оскільки військова ситуація на Луганщині погіршувалась з кожним днем, то їхати треба було у той же день, 1 травня.

Було трохи страшнувато. Адже Сєвєродонецьк сьогодні - одна з найгарячіших точок третього місяця війни. Тут щоденні обстріли і практично щодня до лікарні привозять людей із осколковими пораненнями. З іншого боку, я був впевнений, що пов'язані з обстрілами страхи сильно перебільшені: за два місяці війни у ​​Сєвєродонецьку від них загинуло 35 жителів. Три сотих відсотка від довоєнної чисельності населення. Та й гинули люди переважно у перші два тижні березня, коли ще не навчилися основним заходам безпеки при житті на лінії фронту.

У мене вже був невеликий досвід перебування під обстрілами і я точно знаю, що страшно при цьому може бути, але я цей страх переживу. Паніки особисто в мене не буде.

Більше турбувало інше. Війна – це зовсім інший спосіб життя. Це коли у квартирі, в яку ти їдеш, швидше за все немає електрики, води та газу. А може статися, що сама квартира виявиться зруйнованою чи згорілою. І тоді доведеться шукати собі якогось іншого притулку, де можна провести ніч. І день. Можливо, що не один день. Якщо не вдасться виїхати. Всі рідні та знайомі з міста поїхали і йти нема до кого. До того ж, магазини не працюють і купити їжу не вдасться. І біда, якщо з собою не взяв продуктів хоча б на день. І воду. Та й щоб виїхати з міста, потрібно заздалегідь знати, на чому, звідки і коли. Адже транспортного сполучення у звичному значенні цього слова там також немає. І із зв'язком можуть бути проблеми.

Люди, які жили у місті на лінії фронту, до всіх цих особливостей звикли. А хто туди приїжджає?

Втім, виїхати - це навіть простіше, ніж в'їхати. Я уважно стежив за життям міста «здалеку». І знав, що із Сєвєродонецька від «Дитячого світу» щодня відправляються комерційні рейси до Дніпра. Є можливість евакуюватися й безкоштовно, евакуаційними рейсами. А ось приїхати до Сєвєродонецька – завдання менш тривіальне. Особливо якщо немає бажання залишатися в місті на нічліг. І хочеш виїхати у день приїзду.

Я почав шукати перевізника, який би відвіз мене до Сєвєродонецька. Почав із знайомих, про яких знав, що вони возять до міста гуманітарні вантажі. Спроба виявилася успішною, вже за кілька годин мені запропонували бути до обіду наступного дня у Дніпрі. Їхати пропонували у вантажівці, в яку з ранку буде завантажено гуманітарку. Виїзд після обіду. Дорогою машина зупиниться на ніч у Слов'янську. Звідки, одразу після закінчення комендантської години, виїде до Сєвєродонецька. І того ж дня, після обіду, має їхати у зворотний бік.

Перевезти мене цією машиною обіцяли в обидві сторони, в Сєвєродонецьк і з Сєвєродонецька.

Увечері 1 травня я поїхав поїздом до Дніпра. З собою взяв лише барсетку із внутрішнім паспортом, телефоном та грошима. В іншому розраховував на майно, яке залишилося у моїй квартирі у Сєвєродонецьку.

Чи можна чесно заробити на війні?

Для більшості жителів міста, в яке прийшла війна, вона означає втрату майна та грошей. Іноді дуже значні втрати. Для невеликої частини людей це час, коли можна заробити. Я зараз не про кримінал, не про мародерів, здирників та корупціонерів, які розкрадають державні ресурси та гуманітарку. Я про людей, які за умов війни надають платні послуги іншим людям. Вони своїми машинами вивозять людей із зони бойових дій, привозять туди передачі (продукти, ліки, речі), вивозять із квартир та підприємств особисті речі та товари. При цьому вони ризикують своїм життям та своїм майном (автомобілями), а їхні послуги справді дуже потрібні. Дивно чути нарікання на те, що за це беруть гроші, або що ці послуги надто дорогі.