Переміщені з Сєвєродонецька

Прокинувся о третій годині ночі від завивання сирени за вікном - у Кременчуці було оголошено повітряну тривогу. Це була перша сирена, яку я почув за час війни, оскільки у Сєвєродонецьку після 24 лютого їх не включали жодного разу. У квартирі напівтемрява, оскільки вуличне освітлення у місті не вимкнено, працюють світлофори, а на трубах сусіднього заводу горять сигнальні вогні.

За вікном - 13 березня і жодного вибуху з початку війни у ​​Кременчуці поки що не було, лякатися людям тут начебто нема чого. Але було чути, як за вхідними дверима працює ліфт, на якому хтось із мешканців під'їзду спускається, щоб йти до бомбосховища. З моменту оголошення повітряної тривоги до того моменту, коли останні люди в нього спустяться, пройде 15-20 хвилин.

У розташованому неподалік перинатальному центрі жінок із патологією вагітності теж спускають із четвертого поверху до підвалу лікарні. Там вони сидітимуть до ранку. І навряд чи це сприяє їхньому лікуванню.

Працюючі ліфти, вуличне освітлення та сирени – все це одночасно існуючі реальності міста, яке поки що вчиться жити в умовах війни. Я повітряну тривогу ігнорую і засинаю знову. У майбутньому сирена мене, як правило, не будить. Хоча й включається ночами регулярно.

Посттравматичний синдром пасивного учасника бойових дій

Першої ночі в Кременчуці я спав глибоко і без сновидінь, мабуть, сильно втомився за день дороги. А ось усі наступні ночі мене мучили нав'язливі сни. Снилися обстріли або загроза обстрілів, це траплялося один раз за ніч, але щоночі. Найчастіше уві сні я був у Кременчуці, і саме сюди зараз мають прилетіти (або вже летять) реактивні снаряди і мені треба кудись сховатись та сховати людей, які зі мною. Іноді я розумію, що це сон, намагаюся прокинутися і не можу це зробити. Інколи уві сні я не Кременчуці, а у Сєвєродонецьку. Але теж під обстрілами.

Востаннє такий сон мені наснився у ніч на 23 березня. Снилося, ніби я прокинувся. І в кімнаті зі мною усі, хто жив в нашій квартирі. І я начебто знаю, що російські війська зайняли сусіднє з Кременчуком місто і що зараз розпочнеться обстріл. І що снаряди можуть потрапити до нашої оселі, до нашої квартири на верхньому, дев'ятому поверсі. І я болісно розмірковую, що робити, і як врятуватися самому та врятуватися інших. Прокинувся, але якийсь час продовжую обмірковувати ситуацію, яка була уві сні, шукаю з неї вихід. Нарешті, зусиллям волі проганяю маячню і довго дивлюся на нічні півтіні.

Це був останній такий сон, більше вони до мене не поверталися.

Мабуть, що це був невеликий посттравматичний синдром. Який у США іноді називають «в'єтнамським», а в пострадянських країнах – «афганським». Впевнений, що такий синдром буває не лише у військовослужбовців, але й у мирних громадян, які тривалий час перебували в місцях боїв. І медикам варто мати це на увазі, стикаючись із переселенцями, які виїхали із зони реальних бойових дій.

Втім, інших відхилень психіки, пов'язаних із війною, у мене начебто не було.

Квартирне питання переселенця

До Кременчука ми приїхали увечері 12 березня, наша подорож з Сєвєродонецька тривала 11 годин, і це ми їхали гарним позашляховиком, з досвідченими водіями. Але дуже вже погані дороги на півдні Харківської області. Ми жартували: якщо російська армія сюди зайде, то одразу зазнає поразки, оскільки на цій дорозі в неї поламається вся техніка.

Ми їхали з Надією удвох і в Кременчуці мали приєднатися до Бориса та його однорічної доньки. 11 березня Борис із родиною їхав на своєму автомобілі з Полтави до Кропивницького і дорогою у його дружини почалася кровотеча та її госпіталізували у Кременчуці. Молодій людині потрібна була допомога з догляду за дитиною, для чого терміново знадобилася сєвєродонецька бабуся. А я супроводжував цю бабусю. І після цього цілий місяць прожив у цій родині у Кременчуці.

Поки ми їхали, я намагався знайти для нас квартиру, підключивши до пошуків свого сина. І він навіть знайшов непоганий варіант, але рішення ухвалював Борис. Телефонувати за номером, який я йому переслав, він не став – йому до цього часу вже запропонували квартиру. Не в оренду, а щоб він у ній тимчасово пожив. У цієї квартири була та перевага, що вона поблизу лікарні, де лікувалася його дружина.

Це була двокімнатна квартира на 9-му поверсі 9-поверхового будинку, в хорошому районі. Квартира готувалася до продажу, в ній був свіжий, хоч і простий ремонт, проте практично не було меблів. Точніше, з меблями була кухня, там був обідній стіл, чотири стільці, кухонні столи з мийкою та навісними полицями. Були також вбудовані газова плита та духовка, холодильник та мікрохвильова піч. Посуду майже не було. У поєднаному туалеті з ванною кімнатою були душова кабіна, умивальник та унітаз. У коридорі стояли закрита та відкрита шафи. А дві житлові кімнати були зовсім порожні.

Першу ніч у Кременчуці Борис переночував у раніше незнайомого чоловіка, якого порекомендував родич. Ця ж людина допомогла йому знайти квартиру і дала в користування два матраци і дві ковдри. Ми з собою із Сєвєродонецька привезли комплект постільної білизни, яку поділили. Матраци поклали на підлогу і застелили.

Борис мав машину, вранці ми з'їздили до магазину «Нова лінія» і купили необхідне вже на сьогодні: ще один комплект постільної білизни, набір посуду, тазок для прання, пральний порошок тощо. У наступні дні вже поблизу будинку докуповували інші потрібні господарські товари.

 Подібна ситуація з внутрішньо переміщеними особами виникала досить часто: вони знаходили варіант оренди житла, що влаштовує їх за розташуванням, площею, оплатою. Але їх приводять в абсолютно порожню квартиру, в якій треба якось жити. І немає ніякої гарантії, що ця квартира надовго. Тож, навіть якщо є гроші…

Позичені нам матраци були старі, і спати на них було досить жорстко. І ми вирішили спробувати, чи не допоможуть із цим місцеві благодійники. З'ясували, де знаходиться місцевий гуманітарний центр і наступного дня поїхали за адресою Маяковського, 7. В одній із кімнат першого поверху будівлі був склад речей, які сюди приносили мешканці міста. У центрі мене записали та сфотографували, але допомогти не змогли – матраців у них не було. Дали стару ватну ковдру, яка, втім, теж знадобилася - спасибі людині, яка принесла її до гуманітарного центру.