- 25 -

Часу було замало, щоб з очей зійшла почервонілість сліз повністю. Тож коли Сільвану побачив Арон, він все зрозумів. Його серце мимоволі прискорилося. Він швидко крокує до неї, змахом руки даючи зрозуміти прислузі, що вони тут зайві. Король бажає залишитися зі своєю наложницею наодинці.

— Ти…

— Ваша високість, ви наказали мені прибути сюди, — Фалоне вклоняється в реверансі Одерштейну і він зупиняється від неї у півкроці.

Брови короля здіймаються нагору в німому подиві. Вона провела кордон між ними.

Хвилі Смарагдового океану бурхливо кидаються на піщаний пляж; теплий, легкий вітер розкидається піском; десь в далечині чутний рев скель, де гуляє протяг. Король тяжко зітхає, згадуючи їхню останню невдалу розмову.

— Так, наказав. Нам потрібно поговорити. Піднімись.

Сільвана виконує наказ короля надто покірно. Його це дратує. Вона не дивиться на нього.

— Я ревную, — зізнається Арон і цим змушує поглянути Сільвану на нього. — Ревную до твого минулого, хвилюючись, що воно може виявитися зовсім не минулим. Ревную, бо ти з легкістю переплітає свої пальці з іншим, — Арон відводить погляд на океан, потираючи вказівним пальцем свого носа. — Ревную, а король цього не мусить робити! Сільвана, я вже говорив тобі, ти мене бентежиш. І твої сльози…  Святий Нептуне, я через тебе втрачаю холодний розум!

— Ти також мене бентежиш, — здається вона, більше не в змозі бути холодною. — І твоя відвертість щойно, ще більше змушує мене бентежитися.

Її очі стають скляними, вона знову відчуває, що от-от розплачеться.

— Не приймай участь в інтригах, — Арон заправляє її пасмо за вухо,  ледь торкаючись шкіри. — Я хочу бодай одній людині довіряти.

Він ніжно цілує її в чоло, замикаючи в обіймах.

— Не змушуй тоді привертати твою увагу, саме таким чином. Взагалі не змушуй мене, вимагати, твою увагу…

Сільвана пригортається до нього. Вагаючись, чи розповідати те, що вона спускалася до підземелля й бачилася з Еліасом, чи ж похоронити його назавжди у своїй пам'яті та серці. Вона не знала, чи варто говорити за Дарана, який не прямо, але натякнув, що має почуття до неї. Сільвана не знала, як правильно вчинити. Арон її вабив, бентежив, підштовхував робити всілякі дурниці. Надто мало часу минуло, щоб зізнаватися в коханні, яке було таким хитким і таким мінливим. Сільвана обирає мовчанку, гадаючи, що королю не сподобається подібне зізнання.

— Я збираюся переглянути справу Еліаса, — вдихаючи її аромат, вимовляє Одерштейн.

— Навіщо? — її це дивує, й вона рада, що Арон не бачить її обличчя.

— Він дещо розповів. Частина правди була в його словах. Тепер для спокою, я мушу перевірити й іншу частину, — він доторкнувся її волосся, знову шумно вдихаючи. — В мене немає через це спокійного сну. Я вагаюся, чи мій брат – винен, чи не винен. Коли ж знайду правду… — Арон зупиняється на півслові. Його зіниці розширюються від подиву. — Твій запах… тебе торкався Даран?

Арон розірвав обійми, цього разу не лютуючи, а спокійно очікуючи відповіді.

— Він зненацька застав мене, коли я плакала, — правду сказала Фалоне, але ця правда вкотре була недолугим виправданням. — Він подумав, що мене хтось образив.

— Чому ти плакала? — поцікавився Арон, більше не зосереджуючись на братові.

— Ти мене замкнув. В мене зміїне око. Цього достатньо, щоб пролити трішки сліз, — вона намагалася всміхнутися та посмішка вийшла сумною.

— Вибач, — король не перепрошує. Арон переступає не лише через свою гордість, а й корону. — За все вибач, — повторює він, знову потираючи свого носа й дивлячись куди завгодно, але не на неї.

— Проведімо вечір разом?

— Матиму за честь, — слабка посмішка з’являється на його розслабленому обличчю, а потім він скорочує відстань і цілує.

Цілунок жадібний, пристрасний, до нестями непристойно вологий. Арон не стримується, а Сільвана приймає всю його нестриманість. Неподалік прислуги ніяково відвертаються, коли король підхоплює свою наложницю й вкладає на піщаний пляж. Він задирає її сукню, цілує шию, гладить стегна, змушую вигинатися назустріч його ласкам. Арон тішиться, коли Сільвана не стримує свого стогону, шепоче його ім’я, міцно обіймає. Близькість яка застала їх зненацька, стала розрядкою для обох.

Арон усвідомлює, що саме від Сільвани хоче спадкоємця, який сяде після нього на трон.

***

Агосто сидить в себе в кабінеті, гортаючи папери п’ятирічної давності. Він власноруч більшу частину з них, сам записував. Батько не надто йому довіряв після того, як прямий спадкоємець Еліас, вчинив бунт. Арев нічого не говорив, але всім своїм виглядом дав зрозуміти, що він – бастард, помилка, якої не повинно було взагалі існувати.

Даран ніколи не претендував на трон, владу чи щось із того, що належало Одерштейнам. Ба, більше, він навіть на прізвисько не претендував. Можливо все це заклала йому мати, яка виховала його так, що він ніколи навіть не думав про те, що зчиняти бунт чи вчинити якісь почвари в королівстві. Він навпаки намагався добре вчитися, багато читав, тренувався не лише в заклинаннях, а й у володінні холодної зброї. Та які б він не мав заслуги, Арев ніколи по справжньому не бачив в ньому сина.