- 23 -

«Є одна близька мені людина, яку я дуже давно не навідувала. Мені серце стискається, від його страждань. Чи не могла б ти мене супроводити. Невпевнена, чи вистачить мені духу, самій до нього піти»

— Під палацом збудована магічна в’язниця, для найнебезпечніших в’язнів, та їх довічного утримання, — пояснила Ідана, стискаючи зуби від обурення. — Їх позбавлено сонячного світла. Навіть денне світло, їм заборонене.

Сільвана нічого не говорила, уважно слухаючи Вайс. Її серце гулко гупало, а кров загусала з кожним кроком в темнім коридорі. Вона відганяла всі думки про Еліаса, і те, що вона могла з ним зустрітися.

— Пані Вайс, — вклонився вартовий жінці, після чого перевів погляд на Фалоне. — Вона не може сюди зайти, — попередив він, перегороджуючи собою двері.

— Все гаразд. Вона мене супроводжуватиме.

Вартовий ще раз вклонився, таким чином перепрошуючи, після чого відчинив двері й пропустив жінок всередину.

— Вас провести? — уточнив вартовий, протягаючи факели із полум’ям.

Сільвана зіщулилася від протягу підземелля, навіть вогонь був не стабільним.

— Ні, — Ідана кивнула, розвернулася й попрямувала в глиб тунелю. —  Я ж не сама, — сказала вона на останок вартовому й подарувала йому посмішку. Пройшовши певну відстань в мовчанці, Вайс заговорила: — чому не запитуєш, до кого ми йдемо?

— Ви ж самі сказали, до близької вам людини.

— Ти справді дуже спостережлива. Тут замкнений мій син, — зовсім тихо промовила Ідана.

— Чому його замкнуто?

— Зрада короля, — Ідана нервово проковтнула слину. — Бунт принца Еліаса, якого він підтримав. Їх обох було сюди кинуто. І кожного разу, коли я йду до сина, мені не вистачає духу, зустрітися з ним, — видихнула сумно жінка.

— Ви чогось боїтеся?

— Так. Матір, яка дозволила кинути власне дитя, гнити у в’язниці. Пишатися, тут нічим.

— Ви не повинні себе катувати за помилки сина, — Сільвана видихнула, розуміючи, що в таких розмовах потрібно бути обережним і не образити почуття Вайс. — Це не ви його направляли на невірний шлях.

— Ти маєш рацію, але материнське серце, влаштоване зовсім інакше аніж здоровий глузд.

Вони зійшли на сходи, спускаючись по них нижче і нижче, доки сходи не закінчилися.

— Ми прийшли? — поцікавилася Фалоне, коли остання сходинка майже впиралася в камеру.

— Так. Спочатку, я хотіла побачити Еліаса.

Серце Сільвани ледь не зупинилися. Її долоні спітніли, а обличчя зблідло. Зашиті рани почали кровоточити на її серці. Фалоне тисячу разів прокручувала в своїй голові ту мить, коли вони зустрінуться. Їй так багато, що було потрібно сказати, чоловіку, який запропонував одружитися й безслідно зник. Чоловіку, який безсоромно брехав про своє походження, зафарбовуючи колір волосся.

Сільвана позадкувала маленькими кроками, заплутавшись у власній сукні, ледь не впала.

— Ідана, що з тобою таке?! — знайомий голос до тремтіння в кістках, прозвучав надто різко. — Навіщо ти привела із собою гостей? — він був розлюченим, навіть не побачивши його обличчя, Сільвана була в цьому впевнена. Надто добре знала його голос.

— Сільвана – супроводжує мене, — схиляючи голову, вона привітала принца, який не підходив до камери, залишаючись в тіні. — Я хочу навідати свого сина.

— Ідаліаран, — промовив Еліас в голос ім’я свого друга, який був з ним скрізь пліч о пліч. — Він весь час на тебе чекає, — голос принца пом’якшав. — Але з гостею йти до нього, не доречно буде. Сільвана, складеш мені компанію, доки матір говоритиме із сином?

Фалоне ледь змусила ступити крок, щоб вирівнятися із Вайс. Вона не хотіла із Іданою ділитися своєю таємницею, своїм зв’язком із принцом-бунтівником.

— Так, — її відповідь була невпевненою, але коли її погляд зустрівся із Вайс, вона додала: — він чекає на вас.

— Дякую.

Ідана всміхнулася, й швидко обминула камеру принца, й попрямувала далі в глиб тунелю.

— Мені прикро, що все так вийшло, — заговорив Еліас, щойно Вайс відійшла на достатньою відстань, щоб не чути їхню розмову. — Я збирався повернутися по тебе.

Сільвана мовчала, ба більше, вона стояла тримуючи рукою факел, відчуваючи як земля під ногами ледь не перетворюється на багно, яке затягує її.

— Сільвана Фалоне я кохаю тебе. Я ніколи, ні на мить,  не переставав тебе кохати! Ми зустрілися з тобою випадково, і саме ти перевернула мій світ.

— Саме тому ти вчинив бунт? — слова давалися їй тяжко.

Фалоне хотіла багато чого його розпитати, насварити, виплеснути весь той біль і гнів, який сидів в ній, але не могла. Грудка сиділа в горлі надто велика, а тремтіння тіла було надто помітним. Все в ній було – надто.

— Життя в палаці не легке. І зовсім не легке, коли ти спадкоємець трону, і не єдиний, — меланхолічно він їй відповів.

— Що це означає?

— Сільві, я середні брат. Корім мене є ще один старший і ще один молодший. Всі ми однієї крові, і можемо сісти на королівський трон. Якщо хтось із нас схибить, можна завжди замінити іншим.