- 16 -

Арон прокинувся не просто королем, який окропив кригу своєю кров’ю, рятуючи підданого. Він прокинувся героєм, якого величний змій, шанобливо тримаючи в себе на голові, виніс із глибин океану. Король, який зумів вдосконалити свою магію, підкорити кригу, отримав захоплення, повагу всіх своїх підданих.

Всі до одного, схилили коліна у вірності королю, коли Левіафан прихилив голову, перед смертною, яка його прикликала.

Арон прокинувся на другу добу у своєму ліжку, яке тхнуло дезінфекційними розчинами, а його рука знерухомлена бинтами.

— Ти прийшов до тями, — поруч з його ліжком сидів Даран.

— Так, — Арон дивився на стелю. — І скільки я вже так?

— Дві доби.

— Я пропустив коронацію.

— Як можна пропустити те, що не відбулося? — з легким сміхом запитує Агосто. — Ти добряче мене налякав.

— Справді?! — Арон не поглянув на брата.

— Ми не могли тебе знайти понад дві години. Я гадав… — Даран запнувся, — я не сподівався, що зможу зустрітися із живим братом. Чому ти не чаклував?

— Я зламав руку об лід, коли провалювався у воду. Там була сильна течія. Не природного походження, — Арон повернув голову в сторону брата. Даран мав легку щетину, його змарніле бліде обличчя говорило про те, що він весь час сидів біля його ліжка. Одяг на ньому був той самий, що й в день перегонів. — Щось мене утримувало у воді, даючи мінімальний кисень.

— Що сталося потім?

— А потім, мене ледь не проковтнула гігантська зміюка!

— Левіафан.

Зіниці Арона розширилися, він ледь зумів сісти на ліжко, прокручуючи в голові почуте. Його брови насупилися, а в зелених очах затанцювало люте божевілля.

— Як? — сухо запитав він.

— Бажання тебе врятувати було сильніше за створені артефакти. Не скажу, що це минулося їй легко.

Арон різко підвів очі на брата. Даран попав точно в ціль.

— Що з нею? — він не приховував стурбованість.

— Відновлює магічні резерви, — спокійно промовив Агосто. Одерштейн помічає на рукавах брата дрібні цятки крові. — Артефакти витягнули з неї магію, всю до останньої краплини, — помітивши уважний погляд брата, додав: — в неї йшла кров з носа. Я їй допоміг.

— Знайди чаклунів. Все це не було збігом, — Арон підвівся з ліжка, розминаючи шию. — Після того, як відпочинеш. Тобі сон не завадить.

— Слухаюся.

***

Одерштейн позбувся бинта. Цілитель старанно попрацював і від відкритого перелому, залишились невеличкі рубці на лікті. Арону наклали тонку пов’язку із магічними травами для знеболення та швидкого загоєння. Він би вам зараз попрямувати до зали, скликати радників, знать, та замість цього попрямував до кімнати наложниці. Ноги самі його принесли.

Арон кілька секунд почекав під її дверима, перш ніж зайти.

— Ваша високість! — Сільвана підірвалася з ліжка, й швидко похитнулася, схопившись руками за голову.

Одерштейн вмить скоротив відстань, підхопивши її. На ній все ще були браслети-артефакти. Її майже біла шкіра говорила про жахливе виснаження, а кола під очима свідчили про поганий сон. Від Сільвани залишилася її примарна тінь.

— Як ти змогла чаклувати?

Він мав би запитати про її самопочуття, подякувати за рятунок, та замість всього цього, запитав найбезглуздіше, що було можна запитати. Арон відпустив її, уважно дивлячись й чекаючи на відповідь.

— Кожен артефакт яким би могутнім не був, якщо окропити його власною кров’ю, він послабне. Дасть маленьку щілину, щоб магія могла крізь нього просочитися.

— Звідки ти це знаєш?

— З книг.

Її голос був холодним, як і сам король.

— Твоя магія справді… вражає, — він не зміг підібрати іншого слова.

— Я знаю, — сухо вона промовляє. — Ви не залишили мені іншого вибору.

— Я? — брови Арона здіймаються в подиві.

— Ви. Всі присутні знали, що я можу прикликати Левіафана, і ніхто з присутніх не знав, що король посадив свою неофіційну наложницю в кайдани. Ви зв’язали мені руки. А деякі, не посоромились мені сказати в обличчя, що якби не дама Вайс, я б просиділа в кімнаті своїй, бо мене було замкнено. Не запрошено. Що я, небажаний гість на королівських веселощах, — вона не підбирала тон, дозволяючи собі говорити емоціями.

— Не забувай, з ким ти розмовляєш! — нагадав їй Арон.

— Незабувай-те, що саме я, вас, врятувала.

— Ти хочеш подяки? — холодно й жорстко вимовив він.

— Хочу! — процідила вона крізь зуби. — Ваш рятунок, дорого мені обійшовся!

Арон отетерів від почутого, скажено ступивши крок назустріч їй, а потім нервово ковтнув слину, помітивши зміни в Сільвані.

— Твоє око…

— Належить Левіафану, — райдужка її лівого ока була яскраво-зеленою із тонкою овальною зіницею, як у змій. — Ціна за ваш рятунок. Тому так, я хочу почути від короля бодай одне добре слово. Я на це заслуговую. Я до скону буду бачити пітьму водної безодні, де немає жодного промінчика сонця.