- 14 -

— Не дивися на мене так, — невдоволено ричить Даран, скорочуючи між ними відстань. З близька він здається схожим на Арона, але його риси більш грубіші, загартовані численними вбивствами. Ніхто з присутніх навіть на них не дивиться. Їй здається, навіть якщо Агосто її зіштовхну зі схилу, цього ніхто не помітить. Він її лякав, і цей страх приємно п’янив. — Арон може лише їх зняти, — пояснює Агосто. — Він відав наказ, щоб їх виготовила за його ескізом, — його голос м’якшає, і це заплутує Сільвану остаточно.

— Арон… тобто король, справді боїться моєї магії? — вона обережно запитує, не зводячи погляду з нього, помічаючи краєм ока, що все ж вони не є невидимими, й дехто уважно спостерігає.

— Він не боїться. Це міра, яку потрібно було зробити. Твоя магія, — видихає Даран, він не відступає від Сільвани, тішачись такою можливістю, — могла бути не контрольованою. Твої батьки написали королю відповідь, де вказали в листі, що ти керуєшся емоціями. Твоя магія також використовує твої емоції, як джерело сили.

— Він гадав, що я зірвуся…

— Зі мною, — його вуста знову усміхаються їй, — ти вже зірвалася, — Даран знімає з себе начеплений перед цим плащ, й надягає його на Сільвану, ледь не зімкнувши руки в дивних обіймах. — Ти вся тремтиш. Йди до намету відігрійся.

Вона хитає головою. Їй справді холодно, але вона не готова нервувати на самоті.

— Чому нічого не запитуєш?

— Ти про ті плітки, де я головний герой твоєї історії? — він всміхається по-доброму. — Хіба це може бути правдою?

Він не зводить погляду, й Сільвана бачить в цьому погляду набагато більше, ніж би хотіла. Він торкається її руки, непомітно для всіх, погладжує її шкіру по тильній стороні долоні. Цей дотик викликає дивні емоції в Сільвані. Вона вириває руку, відходячи від нього на крок.

— Скільки вже часу минуло?

— Дві години. Він живий, — запевняє Даран, вглядаючись у хвилі океану. — Має бути живим, — додає він зовсім тихо.

— Батьки напевне в листі написали й те, що я ніколи не прикликала Левіафана, — її погляд зосереджено вглядається на багряну кригу. — Понад кілька століть, ніхто з нашої сім’ї його не прикликав. Древня магія, яка спочиває на дні Смарагдового океану. Я сама не впевнена, чи справді ця магія тече в моїх жилах.

— Ти ж не збираєшся…

— Збираюсь, — вона схиляє голову на бік й всміхається. — Це ж мій шанс.

— На тобі артефакти, — нагадує він.

— Тому не дай моєму тілу звалитися вслід за королем. Я не така здібна як Наша величність.

Даран нічого не промовляє, лиш спостерігає. Сільвана знову підіймає руки, згинаючи їх у ліктях, її долоні розслаблені.

— Прийди до мене, — тихо шепочуть її вуста. З долонь вивільняється згусток магії, забарвлена в блакитний колір. Згусток тремтить, нестабільно переміщаючись між пальцями Фалоне. — Відгукнися на мій голос, — на її скронях виступають краплі поту, нестабільна магія все ще переміщається. — Я володарка твоя, — з її носа починає капотіти кров, руки повністю вкриваються блакитним свіченням, на кожному із її пальців утворюється краплина води, яка розтягується в завитка, що нагадують круговорот. — Я кличу тебе.

Метушня позаду стихає, всі дивляться на Сільвану, яка шепоче, чаклує. Артефакти-браслети на її руках дзинчать, але її магія сильніша. Перші хвилини всі із захопленням чекають чуда, гігантського звіра з глибин океану, але нічого не відбувається. Минає ще кілька хвилин, серед гомону чується сміх.

— Сільві, — Даран скорочує її ім’я, ніби вони хороші друзі, підхоплюючи заді під руки. — Не чаклуй.

З її носа кров вже не капотить, вона стікає тонкою цівкою, забруднюючи білий плащ Агосто і її вишукану сукню подаровану Вайс. Сільвана відчуває спиною груди Дарана, як нервово й уривчасто він дихає, міцно притискаючи її до себе.

Сільвана не зупиняється.

— Прийди до мене, — нічого не відбувається, гнітюча внутрішня тиша тисне на неї.

Відвертий сміх десь в далечині, доноситься до неї, навіть слова про те, що наложниця обміняла короля на бастарда, і це не припустимо на публіці, вона чує також.

— Сільві, зупинися! — Даран наказує їй, схрещуючи свої пальці з нею.