- 1 -

— Вам краще триматися осторонь!

Дратівливі, наказові слова охоронця Дарана Агосто, рознеслися луною у вухах Сільвани Фалоне. Вона лише міцніше стиснула тонкі губи в одну лінію, глибоко вдихаючи повітря, яке смерділо золою, через ніздрі, й видихала. Дивна звичка, яка переслідувала Сільвану ще з дитинства. Минуло кілька хвилин, щоб вона змогла приборкати внутрішню лють й поглянути охоронцю прямо в очі, даючи зрозуміти, хто чиїм наказам підкоряється. Вона єдина спадкоємиця чиновника, знатного дворянина, а не звична дівка.

Сільвана успадкувала від своєї матері не лише карий колір очей, який нагадував каміння бурштину, але й погляд. Погляд в якому могло вміщуватися – зверхність, пиха, лють, непохитність, кам’яний спокій, неприборканий норов. Як єдина донька сімейства Фалоне, Сільвана не могла, не пишатися, що її погляд розуміють без зайвих слів.

Єдиний стражник, який її супроводжував, не витримав погляду полонянки, відвівши свої темно-карі очі, що нагадували нічну безодню. Даран ввічливо схилив голову в невеликому поклоні. Він навіть не намагався приховати свою фальшиву пошану, доньці високопоставленого чиновника. Його темно-руде, коротко стрижене волосся виділялося на фоні військової броні, чобіт, кольчуги зі шкіри та меча за спиною. Його волосся було схоже на червоно-бурий захід сонця – це єдине, що робило охоронця Агосто людяним, в решті – він лишався майже непроникним та байдужим.

— Даруйте, — коротке сухе вибачення, яке було формальністю, не більше.

Стриманість Дарана вражала, але більше за його стриманість, Сільвану цікавили його вміння. Вона була спадкоємицею древньої магії, сильною чаклункою яка вміла поводитися зі зброєю, і все ж за нею відправили одного єдиного супроводжувального охоронця.

Фалоне  потягнула вуздечку, пришвидшив свого коня, намагаючись не дивитися на спорожніле напівзруйноване місто. Вона вирвалася вперед, але Агосто не відставав від неї. Її натреноване тіло вкрилося холодними мурахами від видовища, куди вони заїхали – біле покривало снігу було забруднене золою, засохлою кров’ю, багнюкою. Будинки та таверни були зруйновані – жодного вцілілого прихистку чи живої душі.

— Що тут відбулося? — запитала вона прямо, навіть не оглядаючись на Дарана.

Про військового Агосто ходило багато чуток, які навіть дійшли до найвіддаленішого містечка Водного королівства – Амтріс, звідки була Сільвана. Багряний косій – прізвище,  яким обзавівся Даран, через свою жорстокість та розправу зі своїми ворогами. Він косив безжально голови ворогів, але окрім прізвиська, ніхто й  словом не обмовився про його магічні здібності чи силу. Все було ретельно прихованим. Сільвану він не лякав, вона могла постояти за себе(принаймні була надто в цьому впевнена).

— Бунт.

Агосто був не надто красномовним. Його низький тон поєднувався із хрипотою дорослих чоловіків, хоча Даран мав вигляд, не старше тридцяти.

— Цілого міста?

— Так.

— І що з ними стало?

— Вони заплатили за свою зраду, — найдовша фраза, яку чула Сільвана з вуст Агосто, з моменту від’їзду з її домівки.

Вона більше нічого не запитувала. Їхня подорож тримала майже п’ять днів, і мала вже завершуватися. Сільвана намагалася весь час відсторонювати думки, що вона чиясь нагорода, полонянка, наложниця. Вона не хотіла думати ні про батька, ні про матір, ні про рідний куточок, який скоріше за все, вона ніколи не може добровільно навідати.

Минувши знищене місто, вони увійшли вглиб скелястих гір, де був єдиний вузький прохід, в якому ледь вміщувався кінь.

Саме замкнутий простір, продув вітру та огидна вогкість змусила спадкоємицю Фалоне зануритися у власний круговорот думок. Сільвану з дитинства навчали магії, контролю та заклинань, вона тримала клинок ліпше аніж десертну виделку. Вона мала змогу(її виховували так) сама обирати власне майбутнє, нареченого від якого б народила наступного спадкоємця сімейного дару. Величний дар, який підносив їй повний контроль, цілковите підкорення могутнього морського звіра, який тисячоліттями спочиває на дні Смарагдового океану – Левіафан.  Звір посланий їхнім богом – Нептуном, як уособленням чистої магії води.

Її мрії зруйнувалися, розбилися вщент, коли на королівський трон звівся принц Арон Одерштейн.

Кончина п’ятдесятирічного короля, стала надто неочікуваним для всіх підданих Водного королівства, а швидке коронування принца Арона, про якого ніхто й ніколи не говорив доброго слова, ще більшим стало шоком. Щоб утримати міцно владу, Арон не барився довго, й вирішив закріпити свою могутність отримавши собі в наложниці її, Сільвану Фалоне. Єдину доньку чиновника, який заправляв містом Амтріс,  ту, яка могла подарувати силу його дітям, його сімейству Одрештейн.

Справа була не лише в статусі наложниці, а в тому, що навіть якби так сталося, і Сільвана справді покохала короля, їй би прийшлося ділити чоловіка з іншими. Сільвана була надто егоїстичною, щоб вміти ділитися увагою чоловіка з кимось іншим. Вона навіть не мріяла опинитися серед жінок короля, і сповіщення про таку можливість її зовсім не порадувало.

Батько Сільвани нічого не зробив, щоб захистити доньку, без жодного сорому чи спротиву, підписав королівський лист, й відав свою доньку, а мати лише тихо промовила: «я пишаюся, що у моєї доньки є шанс отримати короля й народити йому спадкоємців!»