Глава 27.

Минув тиждень безсонних ночей для князя Вахнарського. Стихія, що розбушувалася під час бою не опанувалася після зникнення Лізетт. Пори року змінювали одна одну упродовж дня. Тяжка година впала як на Вахнархію, так і полонила самопочуття князя Міхая, пробудивши у ньому забуту лють. Його підсвідомо гризла провина, оскільки він вкотре недоглядів за Лізетт. Від світанку до заходу сонця минала вічність, він не знаходив собі місця, невтомно шукаючи кохану дружину, непокірну та сміливу Лізетт. Вік би йому повільно тліти під її палким поглядом, що зупиняє биття його серця. Пестити її долоні, викохувати трояндові вуста та померти, здається, біля неї князю було б за щастя. Він зламаний, бо несе відповідальність за її зникнення. Якщо вона загинула, то Вахнархія паде.

Сніжні пластівці на підвіконні змила крижана злива. Князь метушився у залі для переговорів у замку на Туманній горі, як дикий звір у залізній клітці. Тільда ​​з'явилася на його виклик без запізнення, низько вклонилася. Стіни залу поглинули її здавлений голос. Служниця боялася нарватися на гнів володаря найменшим рухом або надто гучним тоном, ніби вона у чомусь провинилася. Втягнувши шию у плечі, вона мовила:
  — Викликали господарю...
Міхай швидко наблизився до неї.
  — Щось чути від Сезера? – схопив її за руку у занепокоєнні.
  — Він ще не повернувся з лісу, князю. Новин від нього за день не надходило.

Міхай відсторонився та несподівано схопив з каміна канделябр, замахнувся, кинув та розбив вікно. Тільда ​​від страху затулила очі долонями. Давно вона не бачила князя у сказі, він перебував у такому стані останній тиждень з моменту зникнення дружини. У замку шепотілися, що то він себе докоряє за те, що не встежив, не вберіг у годину повстання княгиню. Фрейліна позадкувала, як розгніваний князь почав наступати на неї. Очі мав хижі, налиті кров'ю.
   — Виклич... – зашипів він, багряніючи на щоках, – виклич сюди Архелаю! Негайно клич! Вона мені потрібна!
   — Я зараз, зараз… все буде, буде, володарю!

Тільда ​кинулася за гінцем. Туман лежав над засніженими вахнархськими полями, ніби й не сталося жодних баталій. Сезер повернувся до замку без звісток. Ні тіла княгині, ні чуток: ніхто не зустрічав Лізетт ні живою, ні мертвою. Разом з княгинею у державі зникла уся радість. Воїн відчув це тільки-но опинився у замку й віднайшов у обличчі Міхая трагедію. Князь смиренно чекав Архелаю у вольтерівському кріслі, поглядаючи на пурпурові язики вогню. Пронизливий вітер завивав крізь розбите скло, наспівуючи похоронну пісню, й рвався до приміщення крізь величезну дірку. Князь згадав, як Лізетт виходила йому назустріч у блакитній сукні, з перекинутою через плече косою, у нього перехоплювало подих. Його сутінкова, буремна, відважна. Зникла! Він не вірив у її смерть.
   — Не вірю я, не могла, мій князю, наша княгиня розчиниться у повітрі. Жива вона, нутром чую! Така дивовижна сила, що їй підвладна, ворогу не здолати.

   — Тільки якщо її не викрали прихвосні Аркхенського, щоб шантажувати мене!

Склавши руки на грудях, Міхай запитливо глянув у камін, який нещодавно прогорів. Від дров залишився сірий попіл. Раптом закопчені стіни каміна почали складатися цеглиною за цеглою й з вузького проходу з'явилася витончена жіноча постать. Сезера від побаченого паралізувало, раніше йому не доводилося бути свідком появи магінтеси. Князь відразу ж змінився в лиці завидів Архелаю. Очікування. Надія. Моління. Він наказав Сезерові відновити пошуки з першими півнями, й відпустив, залишившись наодинці з Крондамською.

Архелая привітно усміхнулася, онук дивився на неї з-під лоба суворо. Вона зняла рукавички та кинула їх на камінну полицю. Мовчки озирнулася, помітивши діру у вікні. Вирішивши, що з таким гучним супроводом розмова не піде, Хелі швидко махнула рукою в її бік та оксамитова подушка щільно заткнула собою діру. Піде на якийсь час. Свист припинився. Крондамська упевнено розташувалася у кріслі навпроти онука, з очікуванням на нього дивлячись.
   — Вечір, як бачу, зовсім не добрий. Ну і... – поклала руки на підлокітники, – довго ж ти збирався з думками, я тобі скажу. Гордий!
   — Я її не чую! – різко підвівся на ноги. — Нема її запаху… я не можу відчути його! Такого не бувало раніше. Її ніде немає. Ні на полі, ні у лісі, ні на болоті... тільки болотяні трупи лордівських воїнів на дні спочивають.
   — Зовсім не чуєш? 
Її чорні брови спантеличено насупилися.
   — Так! – в очах його застиг гострий гнів. — Я завжди відчував її запах, як би далеко вона не була від мене. А нині ми не знайшли її ні серед живих, ні серед мертвих. Щось забрало її в мене! Обдурило! Кудись затягло, що б я не знайшов.
Голос князя змінився, за відчуттями Крондамської, з нею говорив хтось інший: несміливо прохає, з відтінком непідробної тривоги. — Ти ж можеш, я знаю, у твоїх силах подивитися, де вона… дізнатися, що сталося з моєю дружиною?
   — Я спробую, не обіцяю, що з цього щось вийде. Я лише стара магінтеса, а не володарка земель, тому, дорогий, заздалегідь не спокушайся надією.
Князь наблизився до Крондамської, м'яко поклав їй на плече суху жилясту руку.
   — Зрозумій, я тебе б не покликав, аби справа не серйозна. Хіба її лорд вкрав! Допоможи знайти Лізетт. Все що побажаєш, про що попросиш – твоїм стане.
   — Міхай… Міхай… – її вуста натягнулися, – пізнаю у тобі риси мого любого Рофштака. Ти дарами краще не розкидайся, ще знадобляться, любий мій онучку. Розумію твоє занепокоєння, так упадати за найціннішим скарбом, людина здатна в ім'я справжнього почуття.
Архелая одностайно кивнула. На межі розпачу та неприхованого страху, жінка не бачила Міхая ні за яких обставин.
  — Вона – то моє життя, – говорив ніби ось-ось зірветься з ланцюга. — Тільки з нею я знайшов справжнє щастя й самого себе, як людина, а не правитель та ірод. Вона якимось чином приборкує у мені імпульсивність, нелюда, якого стримую в цій  дірі, то завдяки їй. Вона оминає всі бар'єри, розбіжності за допомогою свого характеру; але всупереч йому, буває любо гляне в очі або торкнеться своїми тендітними пальцями моїх долонь, і мені аж жити хочеться, йти на подвиги заради неї, і вщухає лють. Я душу став відчувати, уявляєш, того чого зроду в грудях не було, раптом заворушилося! І нехай вона заперечує, що не любить, але я й без слів відчуваю, що цінувати мене стала.
   — Бідолашний мій… – Хелі стало його шкода. — Ми її знайдемо.
   — Стануться нескінчені лиха, якщо Лізетт не знайдеться… я зірвусь, знову почну вселяти страх, бо те, що приспалося з появою Лізетт, зірветься з ланцюгів назавжди й тоді Вахнархія втопиться у крові власного народу.
   — Та хіба ж я відмовляюся допомогти? – Архелая накрила долонею руку князя й міцно стиснула. — Воістину, і я до нашої дівчинки прикипіла серцем. Як і тебе поважаю й люблю, хоча ти на мене сердишся. Мені треба зосередитися наодинці. Ти йди відпочинь, на тобі лиця немає. Похмурий, сірий, злий. А я займуся справою у повній тиші та спокої.
   — Та який відпочинок, Хелі?
   — Як Лізетт знайдеться, то не повинна бачити твою розбитість. Йди та не ховай її раніше часу.