Глава 26.

Заграва пожеж підійматися над полем бою. На заході все тонуло в диму, піднімаючи до небес червоні сполохи. Завиває вітер, все крутиться та летить шкереберть. Лізетт розплющила очі й зосереджено спрямувала їх в точку на величезний смолоскип у центрі бою. Розлютившись, вона сіпнулася уперед, але щось не давало їй зрушити з місця: на зап'ясті криваві ланцюги, від ліктів до кінчиків пальців струмують багряні струмки. І не змити їх талою водою, не вбрати м'якою ганчіркою. Навіть знахарям вони не піддаються. «Бісовщина якась!» – обурювалася Лізетт, дивлячись на зловісну картину, та раптом до неї приходить усвідомлення, що це її власні руки. Вона бачить саму себе, знерухомлене тіло окремо від невагомої душі. Як правдоподібно та страшно. Не схоже на моторошний сон… вона б давно прокинулася або закричала, щоб вийти з заціпеніння. Княгиня намагається закликати на допомогу Архелаю, але думки миттю зникають, а ті, що прориваються крізь ментальні щілини навмисне плутаються. Що ж їй робити? Тоді Лізетт опустила очі на босі ноги та заривається пальцями в землю, як сліпий кріт. Піщинки знають, що від них вимагається... вони обволікають княгинині п'яти шорсткою масою, й, шурхаючи, підіймаються вище до її литок, стегон та добираються до самих грудей, огортають її криваві руки.

Утворивши собою потужні щипці, земна маса з легкістю переламала ланцюги, ті впали каменем. Лізетт знову заплющує очі та... все закінчується. Вона виривається з потоку видіння ціла та неушкоджена. Жадібно хапаючи ротом повітря, княгиня вибігає з намету, зовсім забувши про поранення під рукою, та йде, куди очі дивляться, аби відійти від стану шоку. Те що вона побачила – поганий знак, схоже військо лорда Аркхенського підбирається. Озирнувшись на воїнів, що готуються до оборони, Лізетт помітила біля загону свого стривоженого Люція. Чекати не було часу, княгиня повернулася в намет за накидкою та клинком, й тільки помітила, що її волосся знову гарно сплетене у тій же техніці, з наговором, який одного разу зробив їй Міхай. Одягнувшись, вона закріпила зброю за допомогою пов'язки на гомілці та пройшла в загін, звільнила коня й стрімким галопом попрямувала до Багряної кнеї. В той момент Лізетт не думала ні про гнів Міхая, ні про те, що Сезер стане її переслідувати, щоб повернути назад до табору. Нею рухало видіння та сила земель, яку вона мала використати з метою захисту. Зупинившись біля кургану, Лізетт зняла чоботи, щоб п'ятами тримати зв'язок із землею, й ступила на поле без Люція. Грім тільки загрозливо гуркотів у небі. Зимою грім, то бувало тільки у Вахнархії. Лізетт знала, що дощу не буде доки його не покликати. Вдалині запалахкотіли перші вогняні смолоскипи супротивників. Вони скачуть в обійми смерті, гадаючи, що вітер стане їм в пригоді. Лізетт рішуче опускається на коліна, запускає пальці в землю та подумки наказує їм стати обманом для ворога, перетворившись на деякий час на болото. Цього разу ґрунт почав в'язнути майже одразу. Княгиня із захопленням спостерігала за руками, їх ніби засмоктувало дедалі глибше в надра смердючої зелені. Вона готова, якщо потрібно, щоб в'язкий вир засмоктав її всередину для кращого результату. Так і сталося: княгиня ледь встигла затамувати подих перш ніж опинилася всередині чи то землі, чи то болота.

На щастя повітря тут їй не знадобилося. Вона бачила та чула все, що відбувається над болотом та всередині нього. Тіло її пливло в каламутному, слизькому потоці, невидимому для людських очей, але не для неї. Лізетт ясно відчувала емоції, душу ділянки, що перетворилася на болотисте торфовище. Вона зраділа потужному спонуканню до дій під керівництвом княжої волі. «Казкове відчуття, мені легше, – дивувалася княгиня. — Приблизно той самий прилив спокою та впевненості я відчуваю, коли перебуваю в замку на Туманній горі». Нарешті п'яти Лізетт торкнулися дна й вона змогла роздивитися оточення: вперше княгиня стала свідком того, як з порожнечі проросли багаторічні пухівки, вічнозелене багно та росичка. Рослини піднялися над болотом, маскуючись під вигляд неосяжного поля. Лізетт тріумфувала, передчуваючи нещадну загибель ворога. Сира земля поруч із болотом стала небезпечна, оскільки у ній утворилося повно глибоких ям, заповнених каламутною водою з болота. Ці ями прикривали листя, тому потрібно було обережно ступати по поверхні, щоб не потрапити до них у полон. Якщо до неї потрапити, то вибратися не буде жодної можливості.

Повільно пересуваючись дном болота, княгиня перейшла від лівого берега до правого, щоб вибратися назовні. Але тільки но вона попрямувала до бережка, як знайомий їй чоловічий голос скомандував:
  — Зарано! Ти маєш залишатися під болотистою корою та керувати процесом доки все не закінчиться.
Лізетт намагалася відшукати очима володаря голосу, проте цього разу туманний дух вирішив не показувати себе.
  — Але Міхай…
  — Він знає де ти, і що робиш, – дав коротку відповідь. — Зосередься на справі, біля берегів віддалені шматки поля не до кінця замутніли. Пройдись туди, видозміни їх своїм дотиком.
   — Добре. Ти скажи на милість, коли явиш себе? Хто ти, загадковий голос у ночі?! І чому допомагаєш? Чи ти чудовисько, нічний диявол, що вбиває кожного на своєму шляху?
  — Ти ж все відчуваєш, Тцерто… – сміється, – проте не до кінця розумієш.
  — Чому ти називаєш мене Тцертою? – княгиня дійшла до берега та провела рукою над світлою ділянкою, затемняючи її.
  — Бо Тцерта – твоє справжнє ім'я, що означає світанкова. Ти прийшла в цей світ з променями сонця, що немислимо, бо мусила народитися опівночі.
  — Звідки тобі відомо, хто я така?

Голос змовчав. Лізетт повторила запитання, але крім відлуння власного голосу до неї нічого не повернулося. Вона зіщулилася й пішла у другий кінець болота, перевірити чи все там гаразд. Окрім тихого булькотіння, княгиня чула, як гуде прилегла до болота земля. Стрімголов скакав табун коней, він був за дві милі від замаскованого поля. Ворожа зграя не підозрює, що скаче прямо у чан смерті. Довге очікування зачаровує та лякає Лізетт. «Чи впораюся я? Чи утримаю поле у ​​такому вигляді до кінця? Я маю бути сильною. Незламною! Ніщо мене не налякає та не зіб'є з поставленої мети. Зі мною сила землі!» На знак підтримки, княгиня почула ледве вловний шелест:
  — Всесильна княгине! Підкоряюся тобі.