Глава 23.

День непомітно наблизився до заходу сонця. Коли хмари приховали місяць, Сезер повернувся у прихисток, не привертаючи увагу княгині. Він розташувався у старому кріслі з потертою оббивкою біля каміна у вітальні. Зима лютує. Люди шепотілися, що це буде найдовша й найтривожніша зима від часів князя Рофштака. Воїн згадав, що при нагоді треба розповісти княгині про Мару, безперечно, зима – фізичний її прояв. У неї є атрибути – холод, тлін, морок, руйнування. Символ її сили – потік замерзлої води. Довгими зимовими ночами дух Мара безроздільно панує над землею, до країв наповнюючи душами людей, що загинули від зимової негоди. То вона могла наздогнати їх екіпаж у лісі, щоб зупинити княгиню. Сезеру ще стільки всього треба розказати, навчити та показати своїй пані про Вахнархію. Князь довірив це діло йому, і він не підведе. У його руці була незвичайної форми люлька, яку він курив тільки з нагоди. Він вирішив її набити табаком, прислухаючись до жіночих голосів у вітальні. Напевно Лізетт та графиня Сніжанська вечеряли.

Насправді Лізетт майже ні до чого не торкнулася. Апетит геть зник, в голові кружляли плутані думки про побачене у видінні. Вона давно не брала до серця образи, як цього незнайомця із туманною вуаллю на лиці. Він здався їй духом смерті. Херувіма вловила вогняну метушню в очах доньки, спиталася про самопочуття, але Лізетт лише бездумно гойдала головою, зовсім не слухаючи про що питається мати.
  — Тцерта… – повторила вона впевнено в голос.
  — Що, люба? – Сніжанська здивовано скинула брови.
  — Тобі часом не знайоме ім'я Тцерта? Знаєш хто це така?
Графиня негативно хитнула головою:
  — Уперше чую, то ти над цим задумалася? Бо дивлюся, тарілка майже повна, ти нічого не з'їла, Лізетт.
Роздивлявшись очі матері з недовірою, княгиня не знайшла у них жодної тривожної емоції. Сніжанська й справді не знала когось, на ім'я Тцерта. Тоді чому цей невідомий прийшов до неї у видінні, саме в той момент, коли Лізетт припала до материнських обіймів? Княгиня взяла келих з трунком, зробила ковток, щоб змочити пересохле горло.
  — Не погано б нагодувати мого Сезера. Він зранку макової росинки у роті не тримав. – Лізетт подивилася у бік Оріка, наказуючи поглядом.
  — Буде виконано, пані Вахнархська! – відкланявся чоловічок.
  — Він здається повернувся у будинок, накрий йому у їдальні.
Орік кивнув та поспішив за вечерею для воїна.
  — То нехай сідав би з нами, – люб'язно запропонувала Херувіма.
  — Та він не погодиться на таку пропозицію, і справа не в тому, що він знає своє місце, як воїн, справа в його простоті... він скоріше на камені біля вогнища сяде вечеряти, ніж за просторим столом.

Сніжанська посміхнулася, помітивши, що донька злегка пожвавилася після згадки про воїна. Тільки зараз вона усвідомила, що перед нею сидить не тільки її донечка, а справжня княгиня.
  — Дивна річ, – почала Лізетт після паузи, – ми їхали сюди через ліс, я раптом згадала про знайомого Марка фон Тішека, він дослідник, учений, вивчає старі міфи, легенди, фольклор. Давно від нього звісток не чути, хоча я писала на адресу його гімназії. Сподіваюся, війна не забрала його життя, він славний хлопець із важливими цілями.
  — Що саме він вивчав на вахнархських землях?
  — Місцеві легенди, звичаї, але найбільше Марка цікавила історія про нічного диявола.

Сніжанська вдруге зблідла на обличчі, почувши згадку про диявола. Вона не очікувала, що хтось серйозно зацікавиться цією істотою, на яку багато років тому графиня натрапила вночі.
  — З того часу я теж зацікавилася цією легендою, і почала шукати в старій замковій бібліотеці писання про нього, навіть бувши на південних землях спілкувалася з констеблем, людьми, щоб дізнатися про нещасні випадки. Звичайно, констебль завірив, що то все дикі собаки або вовки, але я та Марк розуміємо, що це відмовки. Місцеві вахнарці давно між собою пліткують про гнів нічного диявола, тому й в ліс зайвий раз після сутінків не ходять.
  — І ти не ходи в ліс, Лізетт! – промовила графиня дивним тоном, від якого в княгині побігли мурашки по шкірі.
  — Я була в лісі вночі, і не один раз... З волі нагоди, я мало не загинула, коли мчала на своєму Люцію, тоді мене збила гілка. Саме тієї ночі мене знайшов у яру Міхай та врятував. А коли ми їхали до вас у маєток, в лісі здійнявся такий лютий гул, вітер, якого зазвичай у лісі не буває. Він перекинув наш екіпаж, я ледь заспокоїла їх…
  — Їх? Кого це їх? – напружено запитала Хері.
  — Землі, звичайно. Вони не хотіли мене відпускати у неспокійну годину для країни. Я ось до чого згадала про поїздки через нічний ліс, мені здається, шляхом того, що я дружина князя, мені притаманні сили земель, ця темна сутність не чіпає мене. Вона знає, хто я.
  — Безперечно, знає, – графиня стала бліднішою, ніж була, встала з-за столу, відійшовши до вікна.

Вона застигла біля нього, як примара. Думки боліли. Їй треба було ковтнути свіжого повітря, бо від усього почутого, здавалося, вона зараз же знепритомніє. Рушити, крикнути – немає волі, сил.
  — Мамо, тобі зле? – Лізетт підскочила до матері, обіймаючи її за плечі. — Не хвилюйся, зі мною все добре. Знаєш, я навіть, здається, його зустрічала... цю сутність, говорила з ним перед тим, як почалася війна з лордом Аркхенським. Він попереджав про небезпеку, спрямовував на полі бою, щоб захистити народ та Міхая від загибелі. Я ще ні разу не бачила його, тільки чула голос несхожий ні на що на світі.
  — Ти не злякалася його? – графиня обернулася на доньку. — Тобі було страшно?
  — Спочатку, так, мені було страшно, бо я його не бачила, а тільки чула голос, але потім я зрозуміла, що він знає, хто я, і лиха не вчинить. Він стверджував, що моя кров чистіша буде, ніж у Міхая.
Сніжанська міцніше обійняла доньку, розцілував її у щоки. Вона єдина хто знав правду і трималася заради щастя та спокою Лізетт.
  — Мамо, ти знаєш про свою родину? – знову обережно підняла болісне питання.
Херувіма витерла сльози під очима, ледь помітно киваючи.
  — Так, люба, коли батько був при смерті, то розповів, хто мої справжні батьки та що з ними сталося.
  — Отже, правда, Архелая була впевнена в моїй приналежності до вахнархської династії.
  — Архелая? Хто вона?..
  — Рідна бабуся Міхая, її звуть Архелая Крондамська, і це вона розповіла мені про твоїх батьків – князя Рофштака та його дружину Елію. Річ у тому, що Крондамська неофіційна дружина твого батька, так ось сталося, він її любив, Хелі народила від нього сина Чокаша та згодом він став единим спадкоємцем по чоловічій лінії Вахнархських, після смерті Рофштака. Міхай син Чокаша.
  — Треба ж, я не знала про неї, пів життя жила в невідомості, своїми страхами.
  — Однак, ти княжна Вахнархська по крові батька. Ось чому землі прийняли мене за дружину для Міхая, бо в мені їхня кров. І як би я не чинила опір, що вже там... – Лізетт посміхнулася, – майже рік живу у Вахнархії, я стала її частиною, дружиною князя, хоча й звично борюся з ним за свої права та свободу. Деколи він поступається, прислухається до думок, радиться, м'якіше поводить себе зі мною.
Херувіма подивилася у жваві, від згадки про Міхая, очі доньки, усміхаючись:
  — Ти любиш його, сама того не помічаючи, говориш, думаєш про нього, хвилюєшся з теплом у голосі.
Соромлячись Лізетт підібрала нижню губу.
  — Думки різні, як він там? Відправив мене, щоб уберегти від лиха, звичайно, я дуже рада бути з тобою, мамо, але душа не на місці. Ну нічого, ще не настав час для повернення. Ми дізнаємось, як настане час, бо тут з'явиться Архелая.
  — Прямо тут у будинку? – здивувалася графиня.
  — Ага, – засміялася Лізетт, – вона полюбляє з'являтися ефектно, скоро переконаєшся в моїх словах. Але ти не хвилюйся, матусю, я буду обережною, спритною, під захистом Міхая та пильним зором Сезера.
  — Не так легко відпускати тебе, жалюгідна наша потреба в часточці теплоти, – Хері обняла доньку ще міцніше. — Хіба я можу це зробити? Свою дитину відпустити на війну!
  — Матусю, голубонько… – Лізетт притулилася своєю щокою до теплої щоки Херувіми, – як мене не буде поруч, я хочу щоб ти відчувала, що я завжди з тобою! До речі, а де твій син? Він же був із тобою? Соромиться виходити?
  — О, Говард, бешкетник, втік до батька, не в змозі сидіти без діла. Якщо ще він загине, я собі цього не пробачу.