Глава 22.

Екіпаж пробирався через кедровий ліс. День хилиться до вечора. Княгиня разом із воїном Сезером покинула замок на Туманній горі, як велів Міхай, й вирушила на зустріч до графині Сніжанської. Зловісні гортані звуки різали слух Лізетт. То ворони каркали в лісових болотах й диких вересових пустках. Вважалося, що вони є душами вбитих людей, які не були поховані за обрядом, або тих, чиїх вбивць не зуміли знайти. Візник підганяв коней. Довго тягнувся час у дорозі, княгиня встигла обміркувати речі про які їй хотілося поговорити з Херувімою при зустрічі.

«Минуло стільки часу, чому вона не зв'язувалася зі мною? Справа у війні чи після розмови з Гертрунським вона змінила думку? Він навіяв метушню? То може бути! Родинні стосунки – то або святість, або кара та муки! Чи знає Хері про батька Рофштака?! Бідолашна ненароком ковтнула з отруєної чаші всі біди своїх предків. Знати б правду, можливо я залучена у цю отруту та неусвідомлено виточую її на своє лихо! Всупереч війні, я щойно почала насолоджуватися своїм новим становищем. Проте спогади про батька щоразу повертають до зради».

Сезер всю дорогу чистив свій меч, насвистуючи веселу національну мелодію. Пізніше він розважав її новими легендами та фольклором. У одній з таких йшлося про ундин – духів водяного царства. Солодкозвучним співом та красою вони приваблювали мандрівників у своє царство, губили їх чи робили коханцями. Вважалося, що вони можуть отримати душу, якщо народять від людини дитя. Лізетт одразу ж провила паралель між ундинами та річкою Теєю. То вони, ундини, до неї говорили? Вони молили залишитися, коли Лізетт бажала втікти?!

Наступна історія про селянина, який упав зі стогу сіна, сильно поранився і помер. Після похорон почали ширитися чутки, що ночами його привид блукає округою. Ті, хто бачив його, гинули від дивної хвороби.  Незабаром заговорили, що це не примара, а перевертень та запідозрили померлого селянина. Могилу чоловіка розкрили, й, на загальний жах, побачили, що розкладання не торкнулося трупа, а з очей і рота покійника сочиться кров. Серце його проткнули колом глоду. Труп випустив довге, протяжне зітхання, яке чули всі присутні. Після цього злодіяння припинилися.
  — Жах який! То теж сталося у Вахнархії?
  — Схоже на те.
  — Краще б ти далі пісні співав, вони хоча б підбадьорюють.
  — Відпусти сумніви, царицько, – Сезер уважно поглядав на княгиню. — Ти з наших земель, кров у тобі чистіша за дно Теї. Якщо ти народжений від чистої крові батька та матері вахнархських земель, то сили підкоряться й ти омиєш їх праведною кров'ю. Так-то!
  — Мати точно з цих земель родом, – погодилася Лізетт.
  — Ні-і, – махнув рукою воїн, – не тільки мати. Безперечно, що від самої матері такої сили тобі не взяти!
  — Гадаєш?! – вона здивувалася. — Барона Гертрунського твої слова б потішили.
  — Мене утішить його вираз обличчя, коли він взнає, що в жилах його доньки тече абсолютно чиста вахнархська кров. Так-так, царицько, ми за версту чуємо своїх.
   — Ти наче пес, який взнає своїх по запаху. Ну, годі тобі, вистачить, – усміхнулася Лізетт, – жарти мене не втішать.
   — Ей, ні, твій родовід – аж ніяк не жарти! Згадаєш моє слово, як правда оголить сталеві зуби.

Лізетт насторожили слова воїна, здалося, що він сказав останню фразу цілком серйозно. «Він щось знає про мене та мовчить!» Час у дорозі що залишився Лізетт дрімала під стукіт копит та скрегіт леза меча, який Сезер продовжував старанно точити. Раптом звідкись узявся вий, жахливою нічною сиреною. Він почав хитати карету, Лізетт прокинулася від того, що коні почали дико іржати, стрибаючи на місці та смикаючи привід убік. Сезер вискочив із салону на допомогу кучеру, який безрезультатно намагався приборкати переляканих тварин. Вони кидалися, неспокійно дивлячись у темряву. Злякавшись, що карета зараз перекинеться, Лізетт покинула екіпаж.
   — Що за чортівня?! Невже скрати бавляться?! – вигукнув візник.

Скрати то малі підлі створіння, які вміють наслідувати кінське іржання. Вони люблять пожартувати з людей, що опинилися вночі у лісі. Ночами, головним чином у зимовий час, скрати виходять на дорогу та повисають на задній частині саней, екіпажів, внаслідок чого ті раптово стають такими важкими, що коні, хоч би якими дужими не були, починають важко дихати, потіти й врешті-решт зупиняються. Нашкодивши, скрати зазвичай тікають із самовдоволеним сміхом.

Відлуння темного лісу звучало немов хор. Було темно й холодно, без смолоскипа чи ліхтаря в такій безпросвітній темряві їм навряд чи зрозуміти, де вони знаходяться, і що з ними грає. Щойно гул та вітер посилився по-новому, Сезер встиг відтягти Лізетт далі від карети, й згодом вона з гуркотом перекинулася. Кучер поспіхом відчіпляв коней, без освітлення пальці насилу чіплялися за привід, що смикався. Лізетт плюхнулася на землю та відповзла до пухнастої ялинки, поки Сезер кинувся на допомогу кучеру з конями. Вона подумки заспокоювала себе, стараючись вирівняти дихання. Туман оточив її, поглинувши чорноту лісу та неба. Вуха заклало. Дихання сповільнилося. Лізетт знала, що то не витівки лісних створінь. Вона спокійно запустила долоні у сніг, торкнулася холодної землі, зариваючи в чорнозем пальці та заговорила про себе.
  — Вгамуйся, вгамуйся, я теж відчуваю, що ворог не спить! Вони не заспокояться, вони ближче, ніж ми думали…
Зворушливий шепіт у відповідь не змусив її чекати:
   — Не покидай земель, ти потрібна! Не залишай своє коріння без ґрунту: зів'яне і воді буде не під силу його виходити.
   — Що я можу? – крикнула Лізетт голосніше у порожнечу. — Князь не дозволяє тут залишитися, я повернуся в слушний час, щоб бути на полі бою. Обіцяю, я боротимуся, мушу й буду вчасно!

Раптом вітер почав стихати, Лізетт більше не чула свисту. Вона підняла нервовий погляд у темряву неба, жодної зірки, місяць сховався за хмарами. Вахнархські землі зроблять усе щоб господиня не залишила їх у біді.
   — Архелая...
Шепіт знову повернувся, став чітким, княгиня затамувала подих.
   — Після приїзду до матері дочекайся Архелаю, як усе почнеться, вона вкаже короткий шлях додому. Щоб не трапилося, де б ти не була – пам'ятай, твій голос завжди звернений до найстарішої з княгинь. Ти – дитя її долі!