Глава 17.

Забувши страхи, забобони та сумніви графиня Сніжанська прибула на повіт Гертрун по обіді до маєтку барона Тимоша Гертрунського. Вона була неочікуваною гостею, спочатку охорона довго її не пускала у зв'язку з останніми воєнними подіями. Хері готова була очікувати всю ніч аби побачити Тимоша та поставити йому бентежне питання про Лізетт. Вона боялася ночі, однак навіть страх не в змозі прогнати її від маєтку. Нарешті Хері почула, що хтось повертається до воріт. Почувся дзвінкий шум металу. Великі тесові ворота відчинилися, брутальний сторож нарешті дозволив Херувімі та її супутньому увійти. Весь шлях від воріт до маєтку вона мовчала. Сторож зацікавлено поглядав на жінку, й ледве чутно бурмотів щось нескладне собі під носа. Коли ж вони дійшли до мармурових сходів, сторож позадкував до дверей.
  — Його Величність просили залишити вас тут і чекати його появи.
Наостанок сторож опустив голову в пошані, шепочучи:
  — Мати Божа! І справді, як з однієї води взяті! – перехрестився та поспішив повернутися до варти.

Херувіма зрозуміла до чого він хилить: схоже у воріт сторож прийняв її спочатку за Лізетт. Інша сторожа також ошелешено на неї дивилася, проте тільки графиня заговорила вони схаменулися й зосередилися на причині її візиту. Якщо піддані маєтку помітили разючу схожість графині та Лізетт, то барону Гертрунському точно не відхреститися від правди. Що то за мука така, адже Хері продовжувала зберігати свою любов до Тимоша до сьогодення. Вона не буде його лаяти, сварити, надривно кричати. Вона не битиметься в істериці, не доводитиме правоту, не каратиме його байдужим поглядом. Все це зайве. Херувіма звично спитає, мов розлучилася з ним учора.
  — Хері... – Його голос перший м'яко лягає на плечі, й здається, ніби він посилюється та повторюється з гучністю.

Вона обертається, барон стоїть на підмостку. «Роки йому до лиця», – одразу ж помітила зміни у його рисах, й опустила погляд, щоб приховати сльози радості. Він не повинен бачити її слабкості, адже вона не за цим приїхала. Ні зітхання, ні слів, тільки сльози. Барон пильно дивився на Херувіму, перед ним не тільки кохана жінка, яку він не бачив сімнадцять років, а й образ Лізетт. Вони обидві мали схожий профіль, густе золотаве волосся, м'яку усмішку. Тимош помітив, як тремтять її руки, а те, що Хері приїхала в Гертрун, могло означати ні що інше, як новини пов'язані з Лізетт.
  — Ти здогадалася… – Барон констатував, що їй відома правда.
Вона кивнула й замість питання про доньку, поцікавилася як його справи. Він щось швидко промовляє. Все так звично, Хері завжди справлялася про його самопочуття, справи. Все повторюється. Все як у юності!
  — Я прийшла, щоб почути про Лізетт від тебе, Тимоше.
  — Певно час настав. Я не міг допустити, щоб ти все життя мучилася від небажаної дитини. Я рятував тебе від ганьби, від життя, яке зародилася в результаті пороку з тим нічним чудовиськом, яке взяло тебе силою! Я хотів її позбутися, – почав повільно спускатися сходами, – одразу ж після того, як украв у повитух. Вони сказали, що дитя народилося мертвим, а я все одно його забрав. Вже коли мчав на коні зі згортком за пазухою, то почув несподіваний крик і ворушіння. Дитя якимось дивом ожило! Уявляєш! Я її розгорнув, вона гірко плакала та чіплялася за мене крихітними ручками. Я побачив, що це дівчинка, беззахисна, схожа на тебе, і я не зміг… Не зміг вчинити задумане, дивлячись на неї; я вирішив залишити її собі, як пам'ять про тебе. Але щоб жодна душа не дізналася, звідки вона взялася.

Від почутого Херувіма почала втрачати рівновагу, вона зробила крок з останніх сил до поручнів сходів, вхопилася за них, щоб остаточно не впасти.
  — Хері, мила, – Тимош підхопив її під руки. — Пробач мені, грішного! Пробач… Не вберіг я тебе! Тебе та її не вберіг! Забрали її ті прокляті вахнархські землі! Я відчував, що одного разу таке станеться… Бо сили, які ховаються в нашій дівчинці не від Святого будуть. У неї твоя врода, добра вдача, але іноді в ній прокидалося таке, що описати важко. Хері! Чи вибачиш ти мене? Грішний я!
  — Не більше, ніж я, Тимоше. Я не тримаю на тебе зла й не звинувачуватиму зате, як ти поступив. Бо серце твоє зробило правильний вибір, я ж дійсно ненавиділа своє ненароджене дитя. Я з жахом чекала, що народиться монстр та хотіла його смерті.

Тимош посадив графиню на сходи та сам сів поруч, обійнявши її щосили. Момент нагадав йому колишні часи, як у далекому минулому, на святковому балі юна Хері також присіла на сходинки, щоб застебнути ремінець на своєму ніжно-червоному черевичку. А барон Гертрунський, помітивши її лихо, підсів поряд й допоміг з ремінцем. Трохи згодом він сильно в неї закохався й ні про що, крім неї, думати не міг. На все дивився її очима та охоче виконував її бажання. Згадка про неї – все, що гріло його серце стільки років. І ось тепер момент зі сходами відтворився: він і вона сидять удвох у сакральній тиші.
  — Вона чудова дівчинка, схожа на тебе. Лізетт прив'язалася до мене дужче, ніж мої рідні доньки. А я… Що я за батько? Я її не гідний.
  — Проте у неї горда вдача, вона набагато відважніша за мене. Рішуча, незламна, вольова. Бувши на вахнархських землях дружиною князя Міхая, вона стала пліч-о-пліч на захист Вахнархії та ... Я усвідомила, що не настільки для неї вахнархські землі чужі, раз те створіння, що підсадило її у моє лоно, жило або живе на цих землях. Найбільше я не хочу, щоб вона дізналася правду про нього, те може погано на неї вплинути.
  — Я згоден з тобою. Але стривай, – барон заглянув Хері в очі, – Лізетт залучена у війну? Моя славна Лізетт?! Міхай її погубить! Я все-таки мусив забрати її! Коли я дізнався, що вона жива і Міхай одружився з нею, я думав, що так буде краще… для неї, бо вона… вона родом із тих земель. Так! Я не зраджував її. Я люблю її так само як раніше, переживаю, Господи, моя дівчинка!.. – Гертрунський опустив обличчя в долоні.
  — Вона вважає мене зрадником! Що я програв її… Клята тяга до тих азартних ігор!
Сніжанська поклала руки барону на голову та з ніжністю погладила його волоссям.
  — Вона сердиться, цього права в неї не відібрати. Та з князем їй справді краще. Він її любить, і нехай вона заперечує свої почуття до нього, але мені вистачило кілька розмов з нею, щоб зрозуміти її справжні думки, відчуття до нього.
  — Ти бачилася з нею?! Як вона?
  — Бачилася, і не один раз, – усміхнулася Херувіма, згадавши їхню першу зустріч. — Вона потребує материнської ласки, турботи. Все в моєму житті пішло навперейми в момент, як зустрівся мені на шляху цей нічний диявол. Все не так, і я не та стала... Замкнена. Розбита. Тепла майже не лишилося. Батько видав мене за Сніжанського. Я не сказала ні – так, ні – ні, пішла в нього на поводу. Потім народила двох синів, один із яких нещодавно загинув від орди Аркхенського. І от я сиджу тут з тобою на сходах, як у далекій юності й жалкую про втрачене, говорю про Лізетт.
  — Ми всі пережили щось важке і воно затягло нас у вир темряви. Не думай про погане, люба. – Барон підняв голову й перехопив долоні Херувіми, цілуючи їх. — Моя любов до тебе могла б штовхнути мене на більше. Я міг би розірвати нещасливий шлюб та одружитися з тобою. Натомість я втік з дитиною, вважаючи, що визволяю тебе від мук; звільняю твоє життя для райдужних моментів, для свободи та любові.
  — Ти врятував її. Врятував від гніву мого батька, врятував від моєї ненависті та бажання їй лиха. Знаєш, як сказали, що вона померла, я з полегшенням зітхнула, що мені не доведеться жити з цим. Але зустрівши Лізетт пів року тому під час полювання все змінилося. Переді мною стояла юна версія мене, ось тільки її очі… – графиня замислилася, – у неї вони інші.