Глава 16.

Тихий безвітряний вечір змусив Лізетт вийти на ґанок будинку, щоб освіжити думки й подивитися, чи не наближається карета її чоловіка. Вона не бачила його понад п'ять днів і остання їхня розмова закінчилася на сумній ноті. Не те щоб вона хвилювалася за князя, він у змозі себе захистити, справа була у війні та в змові лорда Аркхенського. А також у його підозріло затяжному відступі. Лізетт здогадувалася, що князь готує особливий план для такого випадку, їй кортіло розділити разом з ним цю стратегію. Але воїн Сезер її стеріг, як зіницю ока за наказом князя. Найгірше від князівських наказів було відчуття самотності, Херувіма від неї поїхала до родини. Прощалися вони довго зі сльозами на очах, графиня запевнила дівчину, що не залишить її без підтримки. Наразі Лізетт абсолютно самотня у своїх стражданнях, думках та почуттях. Байдужість Гертрунського більше її не займає; при нагоді, княгиня обіцяла собі, що розіб'є йому серце у брязкіт, так само як він вчинив.

Сакральна тиша не викликає у княгині підозри. Вона заплющила очі, згадуючи як їй було добре в товаристві Сніжанської. Чому вона так швидко втрачає людей не встигнувши їх знайти? Що за вдача? Спочатку в неї відібрали матір, потім відрікся батько, програвши її у карти Міхаю. Вона вийшла за нього заміж, і в черговий раз залишилися наодинці зі своїм болем. Єдине що спонукало її триматися, це інтерес до вахнархських земель та її зв'язок з ними. Лізетт кортіло дізнатися на що ще спроможна. Поруч неї чується ледве вловний шелест. Темрява стає густішою, княгиня розплющує очі, вдивляючись у засмоктувальну порожнечу. Вона відчула чиюсь присутність.

«Очі тобі даровано від солоної води, та що за горами, долинами, зветься морем, на іншій частині світу, здіймається від хвиль. Ти моя, моя… моя… Білий світ ще пізнає ту, що я створив».

Голос у темряві виразно говорить до неї дивні фрази. В Лізетт заніміли ноги, стали двома колодками. Вона не чула його раніше. Хто це?! Вона не бачить нікого, тільки відчуває у повітрі запах смерті. Страшно від думки, що це щось невидиме десь біля неї. Це точно не Міхай… ні, вона б впізнала чоловіка за енергією неосяжної теплоти, яку він випромінював, а цей незнайомець… від нього тхнуло трупною отрутою. Голос тріскотівши відлунював, був колючим та небезпечним.
  — Хто тут?! Я відчуваю тебе… чую твої думки! Йди геть! Дай моїй землі спокій!
  — Твоїй землі?.. – раптом засміявся, але швидко замовк. — Так-а, вони твої… навіть більше твої, ніж князя Міхая.
  — Чув би він те зараз, розтер тебе без вагання в порошок. Що тобі треба? Хто ти і навіщо з'явився у важку для вахнархських земель годину?!
Незнайомець різко зашипів, а потім наблизився до вуха княгині:
  — Ти маєш бути там, захистити землі від біди. Твоє місце на полі бою, інакше загинуть усі!
  — Звідки ти це взяв?! І взагалі там є Міхай…
  — Якщо опівночі не поїдеш туди, він також загине.
  — У нього більше сил. Як він може загинути? – занервувала Лізетт. Вона озирнулася, сподіваючись знайти поглядом джерело голосу.
  — Помиляєшся, дівчинко. Твоя кров чистіша за Міхая буде! А без вогню в серці він згине, і виною усьому стане твоя байдужість.
  — Ні… ні… – Княгиня почала кружляти на місці за голосом, озираючись то на дерево, кущ, ялинові гілки. — Ні… ні…  Вона крикнула в темряву, її голос став схожим на металевий свист. Чорні ворони, що сиділи на маківці ялиць, впали каменем вниз, уражені її голосом відчаю. Її емоції ранили як розривальні постріли.
  — Будь-яка жива істота не може без любові. Твоє вугільне серце його загубить. Загубить! Він паде переможений на полі бою, якщо вже не пав.
  — Він ніколи не здасться перед ворогом! Він князь Вахнархії, усі підкоряються його волі.
  — Стихії підкоряються йому, а його серце – тобі… у твоїх руках доля, але ти не віриш мені. Я теж вмію читати думки, бачу всі твої вчинки… Не сховаєшся від мене, не захиститися тобі навіть за допомогою чарів.

— Геть! Щоб ти не було, де б ти не було — щезни туди звідкіля взялося, і не смій лізти в мою голову! Я сама розберуся! Ніхто не загубить Міхая… і слова твої – порожній дзвін.

Лізетт кидається до коня Сезера біля воріт, сідлає його і мчить до кордону. Північ ще далеко. Вітер свистить у вухах, б'є у лице, вона намагається сховатися від нього під мантією. Думати про свій стан – останнє, їй би добратися до стіни та побачити чоловіка. Проклинаючи той день коли вперше зустрілася з ним поглядом, Лізетт й подумати не могла, що одного разу летітиме до нього, щосили, на допомогу. До чоловіка від кохання якого вона свідомо зреклася. Але чи так насправді? Справді замість серця в її грудях вугілля?! Вона не безсердечна, часом її переповнюють зайві почуття, емоції, вони змушують її божеволіти як зараз.

«Міхай…»

Легкий придих його імені, у нім таїться пекучий біль, солодка розрада, непокірність та гордість одночасно. Вже близько майорить вахнархський прапор на шпилі. Вона прибуває до стіни майже за двадцять хвилин до дванадцятої, залишає коня і біжить до намету в густо сплетених кущах ялівцю. Варта біля входу її пропускає та Лізетт застає князя над кам'яною плитою, яка була замість столу. Встигла! Видихає спокійно, стараючись не привертати увагу, вона просовується крізь натовп. Князь та радники обговорювали план нападу з правого берега річки Теї, пересуваючи камінці на імпровізованому полі бою. Помітивши княгиню добра половина вояк схилила в поклоні голови, але Лізетт показала їм знак рукою, щоб не відволікалися від справи. Вона мовчки підходить ближче до макета, ліворуч від Міхая, прислухаючись до емоційного обговорення. Князь не дивиться в її бік, хоча, звичайно, помічає її присутність.

Лізетт вміла слухати, але найкраще їй вдається спостерігати за поведінкою інших. Від неї не вислизнули заспані очі воїнів, у яких блищала вірність, але не просто вірність на словах, а насправді безоглядна відданість. Розсічені рани на їхніх обличчях, у деяких перебиті руки, ноги, але ці мужні чоловіки все одно рвалися в бій за свободу та гідність своєї країни. Лізетт скоса глянула на Міхая, він уміло використав силу голосу: тон його був наказовим, і водночас повчальний. Пронизливим поглядом він тримав цілу юрбу, й всі, як один, ковтнули язика, не відволікаючись, слухали запропоновану стратегію. «Вони довіряють його думці. Вони вірять у його мету. Вони вірять у перемогу та у нього, а це не може не захоплювати!» Видовище її розчулило. Лізетт опустила очі донизу, щоб не видати сліз. Тіло дзвеніло від тривоги, вона встигла прибути до півночі, але що далі? Слова невидимої сутності засіли в голові відлунням та повторювалися наново з кожним її поглядом на чоловіка:
«Без вогню в серці він згине, і виною всьому стане твоя байдужість…»
  — Ні!
Голоси вщухли, натовп з цікавістю споглядав на княгиню.
  — Ваша князівська Величність, Ви прибули! – звернувся до неї офіційно Міхай.
   — Доброї ночі! Я послухала ваш план, не можна йти без мене до річки. Я йду з вами, без жодних заперечень!