Глава 15.

Із записів Марка фон Тішека

Кінець листопада

«Я дізнався про війну на землях князя Міхая у той час, як був на повітах Гертрун у старому храмі на горі Кай, вивчаючи старе писання, в них я знайшов спогади про землі вахнархські. Перше про що майнула думка, чи в безпеці Лізетт?! Звичайно ж, я не сумніваюся, князь її захистить, але будь-який захист може зламатися. Я чув про лорда Аркхенського, про його жагу до тотальної влади, помсти. У кулуарах поговорюють, що лорд надто амбіційний та самовпевнений, або з'їхав з глузду, якщо не розуміє з ким має справу та на чиї володіння зазіхає.

Володарів Вахнархії знають завдяки набутій недобрій славі їхніх предків: вони відстоювали території за допомогою чудернацької сили земель, про яку ходять чутки, але в книгах про властивості сил майже не згадується. Саме за ті сили їх боялися та поважали століттями. Найлютішим із князів вважали, все ж таки, батько Міхая – Чокаша Вахнархського, за часів правління котрого пролилось стільки кривавих рік, що в народі зародилася легенда, мовляв, зливи роками вимивали з вахнархських земель кров, а вона знов і знов просочувала землю у багряний колір.

Не дивно, що через вічні прокльони у бік Чокаша, спочатку померла під час других пологів його дружина, яка, з чуток, не годилася для ролі княгині земель. Згодом розпрощалася з життям його старша донька Софія, скинувшись у прірву через нерозділене кохання. Пізніше й сам князь Чокаш зник, й ніхто досі точно не знає – згинув князь чи справді зник, уступивши місце правління своєму єдиному синові Міхаю.

Я не ризикую їхати на вахнархські землі з того часу, як на мене, напав нічний диявол. Жах охоплює, але думки про прекрасну Лізетт не дають спокою. Боже, збережи її! Якщо я насмілюсь вирушити у бік княжого замку, то насамперед, щоб побачитися з нею».
 

***

Похмурі тіні торкнулися стін старого будиночка. Буря за вікнами не давала спокою Лізетт. Вона не заплющила очей з того часу, як Херувіма заснула поруч на лежанці, спостерігати за сплячою графинею, все одно що видивлятися довгоочікуваний світанок. Від цієї жінки віяло теплом. Вона здавалася їй надто неземною, щоб бути реальною та лежати поряд. Краплі дощу на склі – мов її сльози, що ллються з душі. Лізетт бажала, щоб історія її народження виявилася правдою, й графиня Сніжанська була її рідною матір'ю, за тінню якої вона ганялася з дитинства. Руки Лізетт невпевнено тягнуться до обличчя Херувіми, вона гладить її бліді щоки, ніжно торкається пальцями зімкнутих повік, витончені, крихкі мов пелюстки троянди. Вона хотіла б захистити її від бід минулого, затьмарити їх райдужним теперішнім, і навіть якщо попереду їх чекають тисячі випробувань, Лізетт не боїться нових перешкод, їх просто не існує з того часу, як вона набула право влади над вахнархськими землями.

«Якщо батько… барон Гертрунський скривдив Хері, а потім варварськи відібрав мене, наказавши повитухам сказати, що немовля народилося мертвим або померло, то це багато чого пояснює! Сімнадцять років я чула образливе – байстрючка, але ж батько знав, хто я та чия насправді! Раптом ця історія виявиться правдою – нізащо не пробачу йому насамперед через Херувіму, моя дорогоцінна, скільки ж їй довелося пережити страждань, приниження й болю від розбитої брехнею любові та зради від людини, якій вона довіряла, як собі. Нікчемна чоловіча натура! Не покохаю нізащо, нікого та ніколи! І блаженному Міхаю не дозволю заволодіти моїми почуттями. Нехай навіть сам диявол наказуватиме, а Бог те підхопить».

Княгиня стояла біля вікна. На запотілому склі повільно стікали краплі, Лізетт змахнула їх рукою й подивилася в темряву. Вдалині вщухли червоні спалахи, страшний гарматний гул, це означало, що лорд Аркхенський відступив. «Чи надовго?!» Лізетт накинула на плечі залишений на табуретці Сезером кожух, й тихо прочинивши двері кімнати, виглянула у коридор. На її щастя під дверима варти не було, тоді княгиня без затримки спустилася донизу гвинтовими сходами. До того як увійти до холу Лізетт не відчувала холоду, але опинившись на місці її плечі скував мороз. Накинутий на плечі кожух здався їй залатаною кофтиною. Вона обійшла приміщення, розглядаючи обвішані картинами стіни, визирнула у вікно, помітила воїна Сезера, який віддано їх охороняв. Лізетт відійшла та зупинилася біля напівзотлілого каганця на столі. Вогонь танцював ніби на нього хтось невидимий дмухав, вона прислухалася до тиші, відчувши, що знаходиться не сама. Лізетт повільно обернулася, намагаючись зачепитися оком за щось. Прихований від її погляду гість не лякав. Княгиня усміхнулася, вирішивши перевірити своє припущення, вона стала у центрі холу та заплющила очі. То був сигнал, що вона прийняла його умови. Гість не забарився, Лізетт відчула той самий холодок на щоках. Він приголубив її ним, а потім сповз на дівочі плечі. Очі княгиня не розплющила. Кожух упав на підлогу. Холодок повільно ширяв по ній парою, огортав та поміщав її у свою оболонку. На подив Лізетт відчувала себе чудово, з'явився прилив нових сил, тому дівчина була безмежно рада. Тепер вона майже готова ринути у бій хоч зараз.
  — Ти прийшов… гадала, ти не прийдеш у таку пізню годину. Я знаю, що це ти, Міхай. Здогадалася по легкому серпанку перед очима, бачу його завжди, коли ти з'являєшся.
  — Розплющ очі, серденько, – шепочучи прохав і княгиня охоче підкорилася голосу. — Бачиш, ось він я!

Лізетт захоплено впилася в нього поглядом, побачивши перед собою напівпрозору постать чоловіка. Він був схожий на димчастий густий туман чорного кольору. Княгиня сміливо простягла до нього руку і проткнула Міхая наскрізь. Князь засміявся доторкнувшись до неї у відповідь.
  — Якби я не бачила, як ти перетворився біля стіни на цей чорний згусток, я б зараз вирішила, що ти загинув і до мене прийшов твій дух.
  — Тобі не страшно?
  — Ні. Вже ні.
  — Я знав, що ти зрозумієш мою природу, коли сили земель увіллються до твоїх вен. Вони наповнили тебе, і повір, то ще не все на що ти здатна, люба. Потрібен час, щоб дізнатися про всі таємниці даровані тобі землями.
Лізетт підійшла до Міхая ближче й поклавши руки на його прозорі груди, несподівано запитала:
  — Це ти?.. Ти нічний диявол, що тримає у страху Вахнархію?
Вона не зводила з його лиця очей. Князь м'яко поцілував дружину в чоло, захоплюючись її сміливістю запитатися про бентежну справу. І він відповів чесно:
  — Ні, люба, це не моїх рук справа, хоча слова не виправдовують мене. Я розумію, що спонукало тебе засумніватися. Все через моє раптове перетворення. Я не нічний диявол, а скупчення туману, пари... я чорнильна темнота.
  — Я мусила спитати. – «Каже правду? Думаю, що так». Вона згадала про сплячу на другому поверсі Херувіму, про її історію кохання до батька й відсахнулася від чоловіка.
Князь набув повсякденного людського вигляду, м'яко опустився в крісло біля столу. Йому відомо про зустріч Лізетт з графинею Сніжанською, Сезер доклав, й тепер коли ця жінка опинилася тут, він подумав, що ніщо не трапляється просто так.
  — Вона спить, ви говорили з нею… – перебирав у голос думки Міхай. — Так, говорили довго, болісно.
  — Що?!
  — Вона розповідала, що вісімнадцять років тому була при надії. Потім народила немовля і воно зникло.
  — Отже, Сезер тобі доповів про графиню. Їй сказали, що дитя народилося мертвим. Ти ж знав про цю історію?! Виходить, не брехав, коли говорив, що знаєш, хто моя мати.