Глава 14.

Земля під ногами задрижала, що аж чани ледве утрималися на місці, їх підпирали опорні балки. Лізетт припинила роботу, як помітила біля себе Міхая. Він підняв дружину з колін й наказово звелів:
  — Лізетт, йди в укриття за Сезером. Скоріше, люба!
  — Що? А ти де будеш? – в її очах з'явилося хвилювання.
Князь був непохитний. Він зміряв її владним поглядом, Лізетт вперше схилила голову перед указом чоловіка та пішла за воїном. «Лихо вже дихає в потилицю» – відчував Міхай, проводжаючи дружину поглядом.

У такий відповідальний момент немає місця сентиментам, його почуття до Лізетт сховалися в таємний вир із залишками людяності натомість на світ явилася прихована істота. Князь змахнув мантією й сплеснув руками. Його тіло розчинилося у просторі й у мить перетворилося на густий чорний туман, який левітував зі швидкістю небесної блискавки. Ставши свідком того перетворення, Лізетт від захвату похитнулася, врізавшись спиною у торс Сезера. Воїн підхопив її під руки й потягнув до схованки, яку князь наказав підготувати для неї заздалегідь.

Вона ледь оговталася від побаченого, бо раніше їй здавалося, що ті видіння – плід її фантазії, але зараз усе очевидно. Її чоловік, Володар, розчинився у просторі у неї на очах та перетворився на незрозуміле створіння. Сезер сховав Лізетт у сховищі під землею та наказав сидіти, доки він не повернеться. Лізетт згодилася, та коли залишилася на самоті відчула, що ще трохи й вона знепритомніє від надлишку емоцій. Вона стала розглядати земляні стіни, щоб відволіктися. Вони наче вбирали у себе хвилювання своєї княгині, а натомість дарували їй затишок і спокій. Тут було безшумно, на хвилиночку Лізетт здалося, що вона не на полі бою. Перші снаряди полетіли прямо на недобудовану стіну, й першими героїчно прийняли удар ті, хто її добудовував. Обеззброєні, але хоробрі біженці, нові вахнархці. Лізетт усе-таки не витримала напруги й розплакалася. Вона очікувала побачити сьогодні все що завгодно, смерті, розруху, варварів, тільки не перетворення Міхая.

«Чому ж я дивуюся?! Я маю дар бачити майбутнє, нехай розмито, але бачу… Ми з ним схожі цією незрозумілою дивністю, чаклунством, але те, ким він став сьогодні… щось дивовижне!»

Заспокоївшись Лізетт торкнулася стін, відчуваючи під пальцями кожен поштовх, земля здригалася від нападу ворога й показувала їй картинки того, що відбувалося у дану хвилину.
   — Бідна матінка земля! Ти можеш більше, ніж просто терпіти цей біль. Не можна сидіти й чекати! Пробач, Міхай, але я мушу вийти на підмогу!

Княгиня не послухалася вказівки Сезера й виповзла з укриття. Перед нею постало сумне видовище, сповільнене, як погляд з боку спостерігача: зруйнована частина стіни, десятки закривавлених тіл біженців, мертві воїни були не лише на кордоні вахнархських земель. Вона не розрізняла де свої полягли, а де чужинці. Повітря просякло солоною кров'ю, жагою відплати та огиди. Лізетт чула, як іржуть перелякані від пострілів гармат коні, як корчаться на землі поранені, шалені крики, голоси й шелест мечів у вухах. Вона шукає поглядом чорний згусток, але при світлі лише самих смолоскипів розгледіти князя у темряві практично неможливо. Лізетт повертається до земляного окопу й знову прикладає руки до стін, заплющуючи очі. Вона подумки говорить, ніби відомо якою мовою з ними спілкуватися.
  — Я прошу... Ні, я наказую вам на правах княгині вахнархських земель, прийдіть на допомогу своєму народові! Покажіть свою владу і силу ворогам, захистіть народ та великого князя! Надайте мені право керувати вами, бо не заради розваги, а з метою порятунку цього прошу!

Не встигнувши закінчити прохання, Лізетт побачила, як її руки обхопили з обох боків маленькі земляні крихти, утворюючи темні довгі рукави. Стіни окопу розійшлися, нижній ярус перетворився на тонкий земляний щабель, який підняв княгиню вгору. За допомогою земляних рукавів Лізетт могла триматися в повітрі й височіти над усіма, наче хижий птах. Вона необдумано змахнула лівою рукою й під землею пролунав гул, по поверхні пішли дрібні гребінці, які перетворилися на глибокі тріщини. Вони розрослися до велетенських розмірів, що вороги падали втікаючи. Зрозумівши як це працює, Лізетт продовжила розводити землю руками зі зворотного боку кордону, підіймаючи смерч, щоб новоприбулі скакуни падали в прірву, не встигнувши зрозуміти, що відбувається. Влада над землями в руках княгині обернулася не очікуваною бідою для непідготовленої до стихії армії лорда Аркхенського. Велетень Сезер, побачивши, що витворяє княгиня, захоплено роззявив рота:
   — Стародавня сила! Землі їй підкорилися!

Вахнархці теж звернули на Лізетт увагу, деякі з них кидали зброю, кланяючись припадали до землі. Здавалося, що мужні воїни чекали, коли їхня княгиня повстане й закриє їх захисним щитом за допомогою могутньої сили земель. Після Лізетт піднялася над стіною й дала відсіч першому головнокомандувачу війська Аркхенського. Його віднесло за стіну вихром на декілька сотень метрів та вбило блискавкою. Сп'яніла битвою Лізетт переміщалася по полю бою, рубаючи, знищуючи щити, приймаючи удари й відповідаючи тим же ворогу. Друга частина ворожої дружини пала від рук Міхая. Отруйною димкою князь скидав з коней вояків, задихаючись, вони падали на землю один за одним, тримаючись за горло та провалювалися у глибокі шпари, не в змозі дихати й чинити опір.

Не дивлячись на явну перевагу вахнархців, лорд Аркхенський не мав наміру здаватися. Він направляв уцілілий загін з лівого флангу, звідти лунали вогняні постріли з гармат, одним за одним закидаючи вахнархців та землю жерущим вогнем. Лізетт відчуває, що слабшає, довго утримати силу земель для першого разу їй не вдасться. Вона майже ослабла, ще трохи, впаде на поле бою і ворожі коні її затопчуть. Лізетт подумки вговорює себе зібратися духом та протриматися хоча б до світанку, заради понівечених героїв-вахнархців, дорогих серцю земель, лісів, бездонної річки Теї. Її завчасне падіння — загибель Вахнархії. Лізетт переконує себе, що нині без підтримки Міхая вона загине. Княгиня набирає в легені повітря й ледь чутно видихає ім'я чоловіка:
  — Міхай… Ти потрібен мені!