Глава 13.

З початком осені прийшла війна. Лорд Аркхенський кинув більшу частину свого війська через землі графа Сніжанського, сподіваючись їх відвоювати, а звідтіль піти на Вахнархію. Щойно світало, князь Міхай дізнався про амбітні плани лорда та наказав головнокомандувачу негайно скерувати частину збройних сил на захист кордонів між Вахнархією та Сніжином. Решту військ з-за підтримки біженців відправили до форпосту на підмогу добудовувати укріплення кордону. На Туманній горі панувала задушлива атмосфера, зло загрозливо насувалося. Туман згустився над Вахнархією, відчуваючи наступ землі гнівались, надсилаючи негоду на ворогів. Уперше Лізетт побачила свого чоловіка у збруї. Водночас князь мав грізний та величний вигляд, віддаючи нагальні розпорядження підлеглим. Княгиня розуміла, що трапилося лихо, якщо Міхай скликав майже все військо та радників. «Мабуть, лорд Аркхенський таки оголосив війну!» Вона швидко переодяглася у невідповідне для пані вбрання: штанці болотного кольору, шкіряні чоботи, темну сорочку з щільної тканини й довгу хутряну накидку. Підібравши волосся в тугий хвіст, Лізетт рушила до виходу з замку, аж раптом одна зі служниць перегородила їй собою прохід. Княгиня витріщилася на неї, й помітила за її спиною іншу жінку. Лізетт пізнала у ній фрейліну Тільду.

  — Тільда ​​... Невже це ти?!

 Фрейліна шанобливо вклонилася та наблизилася до княгині.
  — Доброго дня, княгине! Володар звелів мені приїхати сюди, віднині я буду служити вам. – Тільда ​​знову чемно схилила голову.
  — Яка добра звістка у скрутну годину! – Лізетт взяла жінку за руки. — Я дуже рада твоїй появі у замку. Сподіваюся, ти не стежитимеш за мною, як на західних землях? Так?
Тільда ​​зніяковіло відвела погляд.
  — Правду кажучи, наш князь наказав приїхати саме за тим, щоб я за вами пригледіла. Всі певно чули про напад лорда Аркхенського вночі на землі графа Сніжанського.
  — Я так і думала! – Лізетт кинула погляд у двір. Конюхи виводили підкованих коней одягнених у збрую. — Отже, він збирає оборону та спрямовує, мабуть, укріплювати кордон зі Сніжином.
  — Ви маєте рацію, моя люба княгине. У цей час я буду тут з вас, у замку безпечніше.
  — Що?! Як я тут залишусь, коли землям загрожує небезпека? Та ні! Ти що не бачиш моє вбрання? Я збираюся їхати з князем до форпосту.
  — Княгине, перепрошую, але то необачний задум. Князь не стане ризикувати вами, він впаде у гнів, якщо ви не дослухаєтеся наказу. Прошу... – взяла Лізетт під лікоть, – ми зараз переодягнемося та підемо снідати.
Сповнена обурення Лізетт, хмикнула:
  — Себто, я тут прохолоджуватимуся на сніданках, поки вахнархці намагатимуться захистити Вахнархію? Ще раз повторюю, ні! Я їду з князем і крапка! Вмирати я не збираюся, спочатку повоюємо.
  — Княгине… – кричала їй у слід Тільда, але Лізетт схопила ноги в руки й вибігла у двір.

Споряджені карети ще стояли у підніжжя Туманної гори. Міхай без неї не вирушить. Вона неодмінно знайде спосіб поїхати без його дозволу та відома. Княгиня зупинилася оглядаючись, чи бува, не біжить за нею охорона замку. Вона зменшила темп, щоб мати невимушений вигляд в очах оточення, удала ніби спостерігає за зборами. До того ж якщо потрапить на очі Міхаю, хотіла, щоб він повірив, що вона погодилася з його вимогою залишитися з Тільдою у замку. На щастя її ніхто не схопився. Князя теж поблизу не було видно. Лізетт насунула каптур на лоба, запахнулася у темно-синю мантію й пішла у бік вантажних карет, оглянути який розмір мають у них скрині.
Крадькома пройшла повз двох вартових й сховавшись за одну із карет, оглянула її. У салоні нікого. Далі тихо підібралася до величезної причіпної скрині, яка розташовувалась позаду карети, й ледве підняла важку кришку, заглянула туди, виявилося, що скриня догори набита збруєю. Перша невдача, княгиня хутко переходить до наступної карети, знову скриня, підійняла її кришку — нова спроба також не мала успіху. Лізетт сердито стукнула носочком чобітка по колесу, пирхаючи. Певна річ, лізти та їхати під каретою зовсім не хотілося, але, схоже, вибору у княгині не залишилося. Якщо зараз вона не сховається, то її неодмінно виявлять та запруть у замку з Тільдою.
Лізетт зав'язала накидку на талії, стала на карачки, просунула спочатку одну ногу під карету, потім другу, зачепилася за металевий стрижень на якому кріпилися колеса. Підтягнулася. «Добре. Начебто вийшло». На очі княгині трапилася підвісна полиця для запасного колеса, вона виявилася порожньою. Княгиня тріумфувала, тепер вона їхатиме не переживаючи, що по дорозі вивалиться. Поки карета стояла, Лізетт чула, як її почала шукати Тільда з охоронцями. Голос фрейліни був близько. Лізетт не почувала себе винною, бо Міхай знову вирішив зробити за неї вибір. «Якщо вже судилося мені загинути, то нехай це станеться гідно, а не як смерть у переляканої миші в замкненій клітці». 

Згодом чекаючи на відправлення, Лізетт почула вереск князя. Схоже, Тільда ​​знайшла його й повідомила, що Лізетт втекла, погрожуючи поїхати на кордон разом із ним. Міхай не довго лютував, вирішив, що Лізетт засмутилася, що не поїде з ним та сховалася у замку від Тільди. Хтось зі служниць сказав, що нібито бачив, як вона чкурнула до саду. Не можна було гаяти ані хвилини, на допомогу чекали люди з південних, західних та східних частин Вахнархії. Карети рушили з місця. Лізетт вдарилася чолом об стінку карети, мовчки стерпіла біль, – нарешті вирушили, а після прибуття, навіть якщо князь її виявить, навряд чи відправить саму до замку.

Майже добу вони добиралися до кордону, половину шляху Лізетт перебувала в напівсонному стані, не помітивши чи робили вони зупинки, чи їхали не зупиняючись. Похолоднішало. Через тонкі щілини стін більше не пробивалося денне світло, це означало, що настав вечір. По даху карети знов барабанив густий дощ, княгині пощастило, що вона на полиці, інакше б калюжі, які зустрічалися по дорозі, раз по раз її б бруднили. Борючись зі сном та холодом, Лізетт розмірковувала про нічного диявола, через війну розслідування доведеться відкласти. Усі сподівання, що їй вдасться зв'язатися з Марком фон Тішеком, і що він роз'яснить, допоможе їй з ділом, виявилися марними.