Глава 12.

Бій настінного годинника змусив Лізетт зачинити двері в спальню й перевірити чи замкнені вікна. Вона дотримувалася вказівок чоловіка. Лізетт здавалося, що Міхай впевнений у своїх проханнях, бо знає про кого йде мова, за ким стільки часу відкрито полювання, але ця загадка не для її вух. Чи боїться князь за її життя? Тоді б це пояснювало його наказ, щоб вона не полишала замку після сутінків.

Маленьке таємне розслідування Лізетт розпочалося з того, що вона розпитала слуг, обережно, щоб ті ненароком не розбовкали Міхаю, про нічного диявола. Виглядало усе так, мовляв, перебуваючи на західних землях вона чула легенди про всепоглинуще чудовисько, яке виходить на полювання після заходу сонця. Одна спритна помічниця наважилася розповісти княгині перед сном, як у дитинстві мати читала їм із братом схожі казки.
  — Пані, ті історії ніколи не здавалися мені вигадками. Я пам'ятаю, як навколо нашого поселення зникала худоба, те траплялося десь раз-два на місяць. А вже потім почали зникати люди. Батько казав, що спочатку зникнення не одразу впадали у вічі. Ну п'яничка чи безпритульний зник, хто його шукатиме? Без родини, родичів чи знайомі, такі ж самі п'яниці. Минав час, зникнення почастішали, мама забороняла нам з братом виходити з дому після заходу сонця. Мені жах як страшно було. Я завжди боялася темряви.
Слухаючи її, Лізетт залізла в ліжко й сховалась під ковдрою з овчини.
  — А свідки є? Комусь вдалося роздивитися те чудовисько? Чи може хтось вижив?
  — Ходили чутки, що одному чолов'язі пощастило втекти, але жах який він пережив, позбавив його розуму. Не дай Боже зустріти нелюда! Мати Божа борони! – Вона перехрестилася тричі, закриваючи віконниці.

Свічки перестали тріщати від протягу вітру, який створювали причинені віконця.

  — Якщо Вахнархські землі славляться нетиповою природою, то що вже казати про істот, які тут мешкають. Взяти, приміром, наш замок… про нього тільки лінивий не складав байки.
   — О так! Ви друга, пані, кого прийняли ці стіни... – її голос опустився до шепоту, – кажуть, уся справа у крові.
  — Друга?! А першою, я розумію, була мати князя? Що з нею, до речі, сталося?
  — Мати нашого князя померла одразу після його народження. Вона була дуже хворобливою. Народивши першу доньку Софію, старшу сестру князя, вона ледь вижила, та й потім мучилася від невідомої хвороби, а через три роки знахар підтвердив, що вона носить другу дитину під серцем. Це її й занапастило. Народився наш князь, а вона не витримала пологів.
Лізетт насупила брови:
  — Не розумію, якщо мати Міхая померла, була, як ти кажеш, слабкою, хворобливою, що навіть замок нічого не зробив для її одужання, – то хто ж була ця перша пані, до мене, яку він прийняв?!
  — О, я точно не знаю, люба княгине. Про неї ходять чутки... Нібито вона не підкорилася князю Чокашу, батьку князя Міхая, та землям, не захотіла бути його дружиною та поплатилася за це життям.

Лізетт зі страхом зітхнула. Така ж доля могла і її наздогнати, але вона вчинила розумно, залишилася. Передчуття та короткі видіння її не підвели, хоча частіше всього вони її не стосувалися. Озираючись на минуле, зараз Лізетт вважає, що перебування на землях та статус дружини князя не дуже то й її обтяжують. Вона нарешті почувається тут вільно, навіть коли Міхай намагається її приборкати. Тепер їй здавалося, що це він у її владі: його почуття до неї – солодка приманка. Вона грає на цьому, щоб князь не думав, якщо отримав її за дружину, то тепер житиме безтурботно й приспівуючи. Лізетт ще задасть йому прочуханки.
  — Що є дивного у нашому замку?
  — Важко сказати, дивлячись, що для вас «дивне»?
  — Хочу дізнатися більше про рід нашого князя Міхая, – усміхнулася Лізетт, – що про нього думають придворні, як відгукується простий народ? Що у ньому загадкового?
Служниця зам'ялася в кріслі-гойдалці, старанно вишиваючи для пані на подолі нової мантії золотистий орнамент княжого роду Вахнарських.
  — Наш господар виявився сердечнішим з усіх попередніх вахнархських володарів, – шанобливо промовила. — Очевидно на всіх нас прийшло благословення та землі відшукали вас, моя люба пані!
  — Ой, і де ти набралася тих пишномовних слів? – Лізетт махнула рукою. — До чого ж я тут, скажи мені на милість?
  — З вашою появою наш князь… – служниця зробила паузу, підбираючи слова, – став м'якішим, привітнішим. Ваша поява стала впевненістю на щасливе майбутнє.
  — І на що ж ви сподівалися? – Лізетт випросталась у ліжку. Сон геть зник від розмови.
  — Що землі відпустять гріхи наших предків.

Лізетт задумливо зиркнула на стіл з червоного дерева. На ньому лежали два томи, які княгиня знайшла на бібліотечних полицях. Вона невтомно шукала балади про нічних звірів.

«Про що ще благають вахнархці? Про настання завтрашнього дня та хороший урожай? Або є щось інше, те що поки не відкрито для мого розуміння. Лежачи в обіймах Міхая після шлюбної ночі, він шепотів, що я стала не просто його дружиною... відтепер для мене відкриються такі речі, про які я й досі не знала та не уявляла. Що я пізнаю істину цієї місцевості. Але... мене хвилює, чи не відштовхне те знання мене від князя?»

Сон врешті накрив очі Лізетт, вона припала головою до подушки, не помітивши, як служниця загасила свічки й вийшла з кімнати, зачинивши двері на замок. Ближче до другої години ночі в покоях княгині почулося шарудіння. Лізетт прокинулася, відкинула ковдру з плечей відчувши задуху. Раптом у тиші знову почулися несміливі кроки, це змусило княгиню розплющити очі. Щоб не видати себе, вона примружила повіки, ледь помітно підглядаючи. Щось тепле, але невидиме, ковзнуло по вигину її талії, а потім ніжно торкнулося щоки. Лізетт сповільнила дихання, вдаючи що міцно спить. Мурахи по тілу могли її видати, але хто ж у темряві розгледить, що відбувається з її шкірою? Недовго думаючи, вона повернулася на другий бік, підклавши руку під щоку, зітхаючи. Очі довелося заплющити насправді. М'який, мов шовк, поцілунок пройшовся по її шиї. Вона вловила знайомий аромат, але хіба це Міхай? Майже тиждень він був відсутній. Але цей аромат… Лізетт ні з чим не сплутає злегка солонуватий, з нотками вогкості, як у старих будинках. «Якщо Міхай, – думає вона, – то його руки завжди холодні, а ці торкання – незнайомі, гарячі й зігрівальні!» Якийсь час княгиня лежала із заплющеними очима й не могла зібратися з думками, збагнути, хто підібрався до неї.