Глава 10.

На ранок Лізетт проводить рукою по шиї, грудях вдивляючися у власне зображення у дзеркалі. Блідо-червоні візерунки на її шкірі – наслідки пристрасної ночі з Міхаєм, вони ниють, але терпимо. Блиск застиг у її очах, схожий на краплини сліз, але дівчина не збиралася плакати. У його обіймах вона стала жінкою, Лізетт не жалкує, тому що попри грізну поведінку, чоловік любився з нею ніжно. У вухах досі стоять відлунням його теплі слова та поцілунки:
  — Ти моєю любов'ю обмита. Радістко моя, ти не уявляєш, що нас чекає попереду! Якою силою я нагородив тебе, коли ти погодилася стати моєю дружиною.
Що князь мав на увазі під цими словами, Лізетт лише могла здогадуватися, але питатися відразу не стала. Вона накинула на плечі халат, щоб прикрити червоні плями, й стала біля вікна, потягуючися. Ранок минув, але на вулиці й досі темно. Густі хмари надулися на дощ.
  — Серденько, йди до мене, – кличе її Міхай, запрошуючи лягти поруч. — Рання пташка, ти ж майже не спала. Очі, мов у соловейка.
Вона не поспішає до нього, крадеться й стає напроти, спостерігаючи тримається за спинку ліжка.
  — Хто б казав, ти взагалі ніколи не спиш. Весь у справах, державних клопотах.
  — На тебе знайдеться час, люба. Що ти сховала під халатом? Покажи мені…
  — Нічого страшного, просто червоні плями на шкірі.
  — Плями? – Міхай блаженно примружив очі від спогадів ночі.
  — Ти вже забув, що робив уночі?
  — Серденько моє, я все пам'ятаю… й те, що ти лащилася до мене. Стукіт твого серця відлунювався у мені, вперше за місяці твого перебування на землях, я відчув його теплий ритм. У ньому щось зародилося... так, безумовно воно дещо відчуває до мене, якщо ти віддалася вночі.
  — Не перебільшуй, то все подружній обов'язок. Для тебе важливі усі ці тілесні втіхи, тоді нехай...
  — Ні-ні… – Князь раптом напружився та сів у ліжку. — Це точно був не обов'язок з твого боку, ти хотіла мене як чоловіка. Тобі мене не провести!
  — Та ну тебе! – Лізетт махнула рукою та сховавшись за ширмою скинула халат та почала переодягатися.
  — Хитра відьма, – князь зайнявся сміхом, – до речі, учора чимось пахло в кімнаті. Ефірними оліями чи що, травами схожими на м'яту.
  — Вірно, м'ята та лаванда. Я назбирала їх на ланах, а вчора кинула пару гілочок у вогонь, щоб віддали аромат, вони розслаблюють, дають нескінченний спокій перед сном.
   — Я ж говорю, ти знаєш про речі, якими не володіють звичайні смертні.
Очі Лізетт блиснули магічною іскрою.
   — А ти думав! До слова, не страшно бути моїм чоловіком?
   — Повір, серденько, мені рано довелося пізнати справжній страх.
Вона емоційно хмикнула.
   — Приспічило ж тобі зі мною оженитися. Мусиш тепер зносити мої примхи, терпіти характер. Дивись, а то ще зажуришся, що поквапився з вибором. – Княгиня нарешті вбралася у сукню волошкового кольору та вийшла до нього.
Міхай зачаровано поглянув на неї, йому шалено подобалося, коли вона носила сукні під колір очей.
  — Даремно ти намагаєшся мене розрадити. У виборі я непохитний. Ні в чому я не був так впевнений, як у тобі, люба!
Лізетт поринула в задум після його відповіді. «Він здогадується про що-небудь? Чи то перевірка?»
  — Тільда ​​каже, ти не хочеш, щоб тобі допомагали одягатися, купатися, розчісуватися.
  — Навіщо, я ж не каліка. Хочеш з мене ледарку зробити?
 — Ох, Лізетт! – князь зацокав язиком. — Дай тобі волю, ти все вирішуватимеш без мене. А мені ще необхідно дати тобі ім'я.
— Яке ім'я?! Я не збираюся зрікатися свого!
— Ніхто й не каже, що треба зректися основного імені. Після заручин, за традицією, князь має право вибрати для дружини друге ім'я, звичайно, якщо у князя є бажання.
— Скільки ще у вас тих вахнархських традицій?!
— Вистачить, щоб не нудьгувати.
— Ти хочеш дати мені ім'я?

— Поки думаю, воно повинно мати вахнархську будову та відповідати твоєму характеру.
Лізетт мрійливо знизала плечима. Насправді ідея з другим ім'ям її зацікавила. 
— Як надовго нам ще бути на західних землях?
— Пару днів. А що? У план втечі від чоловіка не укладаєшся за часом?
Лізетт розсміялася, на її щоках з'явилися ямочки. «А він напоготові!»
— Хочу поговорити з місцевим констеблем про нічного диявола. Мене зацікавила історія про ті вбивства.
— Нащо тобі це, радість моя? – підвівся з ліжка, обв'язавши простирадло навколо стегон та повільно підійшов до дружини.
— Дізнатися хочу, правда чи байка, нещасні могли натрапити на дикого звіра. Та й людей треба заспокоїти, бо ще вчинятимуть самосуд, постраждають невинні.
Князь посміхнувся, його приємно вразила її зацікавленість до життя людей та вахнархських новин.
  — Люди дізнаються наскільки княгиня дбає про їхній добробут.
Вона підморгнула йому. 
  — Сидіти без діла у чотирьох стінах нудно. Ти ж знову без мене поїдеш на збори.
  — Жінкам не місце серед чоловічих балачок. Я швидко, а потім повернемося до замку на Туманній горі. – Князь обійняв її зі спини, Лізетт опинилася в обіймах мов у коконі. — Будь обережна, я наполегливо рекомендую тобі виходити за межі палат лише у супроводі охорони.
  — Так-так. Ми, здається, проґавили сніданок. Йдеш зі мною?
  — Ти все-таки не байдужа до мене, – шепоче їй на вухо, вона майже випурхнула з його рук.

Після ночі він згадував про себе знову й знову, те її інтимно ласкаве «Міхася». Воно здригало серце й зігрівало, заради цих слів він приспить власного звіра.
                                                            

                                                                                       ***

Після сніданку Міхай вирушив у нагальних справах, дружині наказав чекати його повернення в палатах. Ну раз таке діло, Лізетт натомість викликала місцевого констебля до себе. Знайомство з повненьким Романом Доштеком наштовхнуло княгиню на думку, що все про що він розказує – суцільна маячня. Потираючи сиві скроні, Доштек повідомив, що насправді немає жодного підтвердження, що вбиті жертви – діяння рук людини. Він схилявся до версії про диких звірів та сподівався на вдачу, або ж Доштек добре маскувався, що вірить у ту теорію, хтось звелів закрити йому рота.