Глава 9.

Крики півнів сповістили про початок нового дня. Погода знову зіпсувалася. Схоже вахнархські землі катувала спрага. Лізетт покинула комірчину, піднялася по пам'яті у покої в яких мала провести шлюбну ніч з Міхаєм. Почуття голоду робило її слабкою. Тут усе здавалося холодним й небезпечним, дівчина зупиняє погляд на ліжку, одразу ж постають учорашні образи князя. Вона пам'ятає, яким нестримним звіром став Міхай, як тільки отримав доступ до її тіла. Зітхаючи Лізетт торкається кінчиками пальців власних губ. «Мені здалося, чи він справді збирав краплі моєї крові язиком? А потім смачно цмокав…» Від спогадів її почало нудити. Княгиня знайшла очима нічний горщик й спорожніла туди. Дзеркало над головою відбивало її силует. «Подивися, подивися на себе… На кого ти стала схожа? Ти зрадниця? Ти самозванка? Або вигнанниця? Забудь про своє минуле життя, Лізетт, бо відтепер ти не баронеса Гертрунська. Ти княгиня Вахнархська, іменована першою, пані вахнархських земель, простолюду та родового замку на Туманній горі, дружина князя Михая I Лютого та майбутня мати його спадкоємців. Як для народженої в незаконному шлюбі твоє життя непогано склалося».

Зблідла Лізетт підвела голову, глянула на своє зображення. Рана на губах затяглася, але все ще помітна. Яка з неї княгиня, якщо вона насилу уявляє, що слухатиметься чоловіка, спатиме з ним, підкорятиметься його примхам, законам цієї держави. Вона розгнівано плюнула у дзеркало. Негідник Міхай! Якщо він бажав помститися її батькові, у нього вийшло. Служниця Тільда ​​увійшла до кімнати так само несподівано як і вчора. Вона привітно вклонилася, а як виявила нічного горщика, вмить преобразилася на очах, почала охати, випитувати у Лізетт, що з нею трапилося. Хотіла викликати знахаря, але княгиня запевнила, що напад минувся.

  — То від нервування. Я зголодніла, від вчора крихти у роді не тримала, – зізналася служниці. — Скоро впаду без сил.
  — Ох, пані, давайте швиденько приведемо вас до ладу, – Тільда ​​їй допомогла роздягтися й залізти у ванночку, яку занесли дві помічниці. Також жінки принесли три відра гарячої води й наповнили її, – я вже розпорядилася накрити для вас і князя сніданок у малому залі.
  — Хіба князь повернувся? – Лізетт відчула полегшення, коли Тільда почала натирати їй спину мильною мочалкою.
  — Ще ні, пані. Не хвилюйтеся, він неодмінно прибуде.

Менше всього її хвилював Міхай. Лізетт опустилася у воду, тіло обм'якло від дотику з теплом. Вмить їй стало затишно, голова перестала шуміти. Руки Тільди плавно масажували, намилювали, змивали піну з волосся. Коли з умиванням було покінчено, служниця переодягла Лізетт в сукню темно-смарагдового кольору, надушила парфумом, й нарешті дійшла черга до волосся. Вона висушила його рушниками, а потім надумала заплести коси над скронями та сплести їх в одну. Лізетт на те запротестувала:
  — Не хочу я кісок. Збери волосся у високий хвіст.
  — Добре, пані, – Тільда підкорилася. — Ліпше за князя з цим ніхто не впорається.
  — Що ви маєте на увазі?
  — Він сплітає вам дивовижні коси, пані. У тому плетінню простежувався вахнархський дух.
  — Ніхто, чуєте мене, ніхто більше не плестиме мені коси, навіть князь! Проведіть мене до малої зали. Я без сил.

Княгиня подала руку Тільді й спираючись на служницю пройшла під її супровід до сервірованого до сніданку столу. Слуги почали кружляти з наїдками й напоями, наповнюючи її тарілку, як тільки Тільда ​​посадила княгиню у крісло. Лізетт скомандувала, щоб її залишили наодинці, похнюпивши голови всі підкорилися наказу. Потріскування у каміні Лізетт заспокоювало й зігрівало. Вона налила собі червоного вина та одним духом осушила келих. Наїдки залишилися на тарілці цілими, хоча вона була голодною. «Нап'юся і забудуся на якийсь час!» Вдруге її рука потяглася за добавкою хмільного, Лізетт й те осушила. Втретє потяглася за пляшкою, але міцна рука схопила її зап'ястя. Княгиня підняла п'янкі очі, поруч стояв Міхай, вітаючи її поглядом. Вона відвела очі. Він мовчки відібрав у неї пляшку, налив їй вина, пройшов на другу половину столу та наповнив свій келих, а потім з ним повернувся до дружини.
  — Не годиться пити міцне вино наодинці, моя радість. – Він говорив з нею спокійно, наче вночі між ними нічого не сталося. — За нас! – він цокнувся своїм келих об її келих.
  — Мені закортіло пити. – Лізетт набрала повні груди повітря, стримуючи обурення.
  — Ну раз хочеться, – усміхнувся, – бажання пані – закон у наших краях. 

  — Та невже?!

  — Ну не дратуйся, серденько.

Він дозволив собі доторкнутися до її потрісканих вуст вказівним та середнім пальцями. Вираз обличчя він мав скорботний, адже каявся за те, що налякав її вчора своєю наполегливістю. Оглянувши дружину, князь швидко прибрав руку від її лиця, ніби обпікся об полум'я свічки. Лізетт насторожено провела його поглядом на місце за столом. Вести з ним розмов їй не хотілося, та й бачити його теж. Колихаючи келих з вином у руці Міхай про щось задумливо мізкував. Щоб зайняти себе, Лізетт нарешті приступила до сніданку, з апетитом налетіла на м'ясо дичини та яйця пашот. Вино більше не пила, келих налитий князем так і залишився повним. Пауза була короткою.
  — Чому ти ночувала у комірчині? Мене ж не було вночі у покоях.
Вона наклала собі ще салату й спокійно відповіла:
  — Ти міг повернутися, а з мене досить стресу.
  — Навряд чи я б повернувся. Та-а… – до чого було це протяжне «та» Лізетт не зрозуміла, але потім він поцікавився, – на твоєму тілі те саме, що я бачу на лиці?
  — Не сумнівайся, садна є скрізь!

Рука князя напружилася після почутої відповіді. Він тримав у ній келих з вином й так міцно стиснув, що кришталь аж лопнув. Залишки напою бризнули на стіл та змійкою сповзло по руці князя, розфарбувавши рукав його сорочки в червоний колір. Лізетт не злякалася. Вона проникливо глянула чоловікові у вічі, знайшовши в них те, що він ніколи б не озвучив.