Глава 8.

Дві доби баронеса по приїзду на західні землі пролежала непритомною. Прийшовши в себе, дівчина спочатку не розуміла де опинилася, і довго не могла згадати про земляну пастку. Аж раптом за вікном надворі заржав кінь й Лізетт усе пригадалося. «Люцій... Мій вірний кінь, невже загинув?» Вона не хоче вірити про страшний кінець для нього. Адже якщо він справді загинув, то це її провина. Баронеса оглядає незнайоме приміщення. Тяжкість, як камінь, тисне у грудях, їй тут не подобається. Від безвиході вона біжить до дверей. Вони не піддаються її натиску. Тоді Лізетт сердито тупає ногою, не відчувши при цьому болю, й випадково наступає на поділ сукні. Тільки зараз дівчина звертає увагу на те у чому вдягнена, побачене викликало у неї подив. «Сукня нареченої?! Серйозно?!»
  — Доброго ранку, пані. 
Зцепенівши Лізетт підняла очі на струнку жінку середніх літ.

— Ви майже готові до урочистості, залишилося черевички приміряти. Майстер дуже старався підігнати їх під ваш розмір, три рази перероблював. У вас мініатюрна ніжка.
  — Де я знаходжусь? У храмі?
  — Ой, що ви, пані! Це невелика заміська резиденція князя на час вашого перебування на західних землях.
  — Отже, ми успішно доїхали. А мій кінь? Ви не чули, що з ним?

  — Ні, пані.

  — Що за черевички? І що це за сукня на мені? – Лізетт помітила за служницею дзеркало у повний зріст та з цікавістю підійшла до нього. 

Сукня виявилася розкішною, її поділ був оздоблений золотою ниткою з червоними самоцвітами й ті ніби лізли з низу до талії язиками полум'я. Довгі рукави мали різний колір: одне було кремове, а друге – вигорілого чорного відтінку. Обидва обкантовані вахнархським орнаментом. Зону декольте прикрашало багряно-агатове мереживо з розсипом червоних діамантів. Силуетно вигляд баронеси засвідчував, що вона наречена. Золотаве волосся Лізетт знову було заплетене в чудернацькі коси, між густими пасмами була майстерно вплетені рубінова й турмалінова нитки й лугові квіти.
  — Не просто сукня, пані, – у захваті відповіла служниця. — Вона варта справжньої княгині! Чарівна! Мені випала така велика честь допомагати вам у святкових зборах. Ах, як мені пощастило!
  — Так, гарно! – подивилася на неї через дзеркало. — До речі, як вас звуть?
  — Тільда, пані. Я справді рада бути з вами тут, допомагати…
  — Навіщо мені сукня рано-вранці?!
  — Ну як? Лічені хвилини залишилися до ваших з князем Міхаєм заручин.
  — Що?! Заручини ще не означають, що я буду його дружиною!
  — За вахнархськими законами та традиціями, заручини – це і є укладення шлюбу між чоловіком та жінкою, – пояснила Тільда.
  — Ніколи в житті я не буду його! Допоможіть зняти сукню. Зараз же! І не чіпайте мої ноги. Я не взую черевички.
Служниця заметушилася поруч із Лізетт.

 — Князь попереджав, що ви норовлива, мені не хотілося б з вами сперечатися, пані. Я тут, щоб допомогти вам зібратися.
  — Я не підписувалася на заручини!
  — Пані, – жалібно підняла на неї очі, – благаю вас, будьте розсудливою, наш князь... – зам'ялася від кома в горлі. — Подумайте про долю своїх рідних.
  — Що я чую, це погрози?
  — Ні, пані, то моя вам порада. Князь не прощає і не забуває будь-яких відмов. Вам судилося бути нашою княгинею, самі землі вибрали вас, а це найбільше диво, яке відбувається раз на півстоліття. Землям непросто догодити з господинею. Вони обирають по крові. – Викладаючи свої думки, Тільда спритно взула баронесу в черевички.
  — Я хочу бачити князя. Хочу поговорити з ним негайно!
  — Вам туди, пані, – швидко відчинила двері та низько вклонилася.

Лізетт вилетіла з кімнати, пройшла довгим підземним коридором й відразу опинилася в церемоніальному залі. Назад дороги немає! Свічки колихалися на високих золотих канделябрах, зачаровуючи вогниками численних гостей. Вони затихли й усміхнулися помітивши баронесу, мов стару знайому, але емоції тих людей здалися Лізетт натягнутими. Погляди кричали їй «Тікай!», але на що вона спроможна, загнана у кута пліч-о-пліч з диким звіром? Слова помічниці Тільди про рідних врізалися у пам'ять. Густо-багряний колір стін задавав загальну атмосферу того, що зараз відбудеться. Лізетт застигла на місці, знайшовши очами на трибуні з чорного мармуру гарно вбраного князя. Він захопливо манить її рукою до себе. Такий весь із себе ошатний, до пари Лізетт. Темний костюм з лляною сорочкою та багряним коміром візуально робили князя вищим. Тон його обличчя на тлі чорної тканини здавався ще блідішим.

Не так вона собі уявляла власне весілля й не з таким нареченим! Гості шепочуться між собою, чекають коли Лізетт рушить вперед. Вона б й рада втекти, скидаючи по дорозі черевички та сукню. Раптом яскравою плямою спалахнуло нове видіння, уривки з майбутнього, на цей раз воно стосувалося родини Лізетт. Вона бачить, як за свою відмову князю та непослух розплатяться життям її батько та сестри. Вона бачить криваві ріки, що біжать парадними сходами її родового маєтку. Дихати стає все важче. Руки самі тягнуться до горла. «Перестань нервувати, ти маєш бути сильною, Лізетт. Життя близьких залежать від твого подальшого вибору». І баронеса збирає волю в кулак й рішуче крокує вперед. Йде м'якою ходою до трибуни в центрі залу, з викликом кидає гострий погляд на князя, майбутнього її чоловіка, подумки посилаючи його до біса. Міхай нахиляється до неї та з легкістю підхоплює за талію, ставить її поруч з собою на трибуну. Гості у захваті. Аплодують. Вони приємно вражені рішенням нової пані прийняти своє становище.
  — Безглуздо посилати мене туди, де я раніше бував, – посміхається князь, натякаючи на адресовану йому фразу «до біса». — Сьогодні ти наче з ущелини Туманної гори вийшла. Чарівна, мов у любистку викупана! А каміння у зачісці влучно підкреслює твою вроду, люба.
  — Знову лізете до мене в голову? Я бачила… – Лізетт не звертає на його лестощі уваги, – що ви зробите з батьком та сестрами, якщо я не погоджуся на це бісове заручення!
  — Багато з того, що являється тобі, люба, ти не завжди правильно тлумачиш. – Князь владно бере її за руки, притягуючи до себе. — Хоч зараз ти вчинила правильно, бо землі тобі б не пробачили черговий непослух.
  — Якщо з ним щось станеться, я сама… – Лізетт стиснула руки й прошепотіла йому у вуста, – я вас уб'ю!
Князь іронічно розтиснув її кулаки, поцілував їх, відповідаючи:
  — Яка у нас з тобою чудна шлюбна обітниця, радість моя.
  — Ідіть до біса!
Міхай щиро регоче, потім дивлячись їй в очі, вдумливо починає сам говорити по пам'яті текст присяги. Ніяких тобі священнослужителів, реєстраторів тощо.
  — Ти клянешся бути берегинею вахнархських земель та замку?
  — В мене ніби вибір є? Так! – кричить йому в обличчя, на що чоловік усміхнено бере маленький клинок, який лежав праворуч на підставці.
  — Ти клянешся бути вірною дружиною, і в радості, і в горі, і у хворобі, і в злиднях; якщо вороги мої обмовляють мене, й намірам моїм підкорятися?
  — Ще чого! Щоб я жила в абсолютному твоєму підпорядкуванні? Ні. Погоджуся лише якщо ти, любий мій чоловік, теж до мене прислухатимешся!
  — Безперечно, клянуся. – Без затримки відповів їй Міхай.
  — Так! – Нарешті погоджується вона після його обітниці.
  — Моє ложе наше спільне… – продовжив князь, і тут Лізетт почервоніла.