Глава 7.

Час в компанії князя для Лізетт мука. Привал зробили перед сутінками. Напоїли коней й самі розклалися під смереками підвечіркувати. Тривала подорож для баронеси без звички виснажлива, вона стомлено схилилася на коня, стараючись розслабити м'язи спини. Їсти не хотілося. У бік князя вона свідомо не дивилася, відчуваючи його споглядання на собі.

«Як довго він вивчатиме мене? Він хоче мною володіти, жадає моєї згоди. Взяти моє тіло та вроду? Він мав нагоду. Що йому завадило? Схоже річ не в тому. Він… Він бачить в мені жінку, яка не боїться йому відмовити, яка має власну думку, якій начхати на чужі пересуди. Жінку, яка не чекатиме його в замку, а за потреби піде у бій слідом! Його приваблює моя вдача?»

Баронеса сильно примружила очі, розганяючи за вітром образи. Однак, чим більше вона пізнає князя, тим менша відстань між ними. Він витканий з розбіжностей, його ненавидять й шанують; його звеличують й розпускають про нього плітки, бо не кумекають, який він насправді; його незмінні прибічники – безжальність та правне князювання. Він воїн без душі та серця. Але у час лиха, котре трапляється з нею, випадково у нього проявляється милосердя, яке ледве жевріє.

Вона продовжує тулитися головою до гриви Люція, спостерігаючи за багряним заходом сонця, воно ховається за горою. Очі самі заплющуються й Лізетт провалюється у сон. Воїн Сезер те побачив й полишив сьорбати юшку. Він зняв баронесу з коня, поніс до карети, й передав князю у полон люблячих обіймів. Посапуючи вона не відчула, як губи князя торкнулися її чола. Так близько до Міхая, але йому не належить.
  — Змерзла, моя радістка… – шепоче, заглядаючи під штанину на її хвору ногу. Набряк та почервоніння зникли остаточно. Міхай блаженно усміхається. Вона з ним у безпеці.
 

                                                                                         ***

Світанок делегація зустріла на багряних ланах. Вони отримали свою назву через битву, що сталася пів століття тому. Земля тут просякнута кров'ю й не упокоєними душами. Лізетт прокинулася в княжій кареті від задухи та відчуття негайної смерті. Перед очима миготіли уривки з минулих літ. Образи швидко змінювалися й баронеса не встигала запам'ятовувати незнайомих облич. Війна. Бій. Море крові. Вахнархські землі потопали у крові. Вона насилу приборкала спалах жаху. Видіння, яке показали їй землі, Лізетт зрозуміла, що сталося дуже давно.

Після сніданку вони рушили далі, баронеса знову їхала верхи на Люцію. Думала про видіння, і від того у неї на душі утворювався тягар. Після довгого шляху, князь наказав натягувати тимчасовий намет на ночівлю. Як тільки він був готовий, Лізетт пішла туди й не виходила до самої темряви.
Настала затишна й місячна ніч. Неподалік від їх табору розтягнулася безіменна річка. Доки гайдуки поралися з вечерею, Міхай грівся біля вогнища, в руці у нього спокійно димілася люлька. Лізетт вийшла з намету на смачний аромат смаженої качки.
  — Вечір добрий, – привітно їй посміхнувся Міхай. — Я вже думав, ти не вийдеш сьогодні, – вказав на місце біля себе. – Сідай, повечеряємо.
Лізетт не поспішала сідати, але поїсти не відмовилася.
  — Боїшся мене, так? Дивишся вовком та мене цураєшся, виходить, мені не довіряєш й моїм землям.
 — Складно повірити в те, чого до кінця не розумієш. Вахнархія наповнена чутками, та всі вони сходяться до одного – химерних втручань з боку ваших земель.
Рузик приніс їм таріль з м'ясом, житнього хліба та велику пляшку червоного вина.
  — Бачиш, Лізетт, – сам налив їй вина у порожній кухоль, – всі ми родом з землі. Всі маємо коріння. Зерно потрапляє до землі, відрощує коріння, глибше чіпляється, укорінюючись, росте, кріпне й вітер йому не ворог. Так і з людиною, вона пускає коріння, де земля її приймає.
Від річки тягнуло сирістю. Лізетт стала навпроти вогнища, щоб зігрітися, відпила вина, слухаючи князя.
  — Тобто вахнархські землі прийняли мене за своє зерно? Але я не збиралася пускати тут своє коріння. Я потрапила в халепу, а ви мене знайшли та урятували від смерті.
  — Ти сама відповіла на своє запитання. Вони хочуть прийняти твоє коріння.
  — А якщо я цього не зроблю? Не віддам їм себе.
Міхай перевів погляд з люльки на баронесу.
  — Тобі доведеться, бо вибору немає. – Він зробив паузу, щоб дати їй зрозуміти серйозність його слів.
  — Хіба? Я могла б повернутися до родини.
Князь затягнувся, пустив дим убік. Даремно вона сподівається, він непохитний, її не відпустить. При світлі вогнища розпач затьмарив її витончені риси. Вона сподівалася, що вчора їй вдасться втекти. Шкода, що Лізетт не в змозі побачити власну долю у видіннях.
  — Вдома тебе не чекають, радістко.
  — Батько збирався видати мене заміж, щоб вберегти від вас, якби не те що сталося...
  — Якби ти не була такою впертою й від нього не чкурнула у той день. Збіг обставин все одно привів тебе до мене. Тимош вирішив обійти нашу угоду, захотів віддати тебе заміж за першого ліпшого, ніж я б устиг приїхати. Але долю не обдурити. Доля – не людина.
Лізетт мовчки жувала м'ясо, її руки тремтіли. Міхай дивися на неї з ніжністю.
  — Ти моя, Лізетт. – Напруга між ними змінилася на тепло з боку князя, але не баронеси.

Залишивши люльку на пні, Міхай підвівся, підійшов до неї та люблячи провів долонею по її спині, відзначаючи про себе, що не завадило б для неї пошити гарних мантій. Даремні зусилля. Старання князя догодити їй коштовними подарунками зазнало фіаско. Лізетт байдужа до жіночих слабкостей. Він зупинив свій пильний погляд на її сумних очах. В них відбивався блиск вогнища й потрясіння від вранішньої події. «До неї прийшло видіння про багряні лани…»
  — Добре. Розкажеш мені, чому ти учора відстоювала мою владу на паї перед наймачами?
  — Це ж ваша земля… – очі її звузилися. Вона не очікувала, що він заговорить про це, бо його там не було. «Я більш ніж впевнена!» — Як ви дізналися, що я говорила з ними?
  — Володар знає геть про все, люба, – його посмішка стала хитрішою.
  — А-а, вся річ в охороні? Вони стежили за мною, так?
Князь акуратно прибрав їй за вухо золотисте пасмо, що вибилося з коси.
  — Ти рішуче відстоювала землі, з такою безстрашністю в серці, наче тобі не все одно, що з ними буде.
  — Мені однаково…
  — А дурні слухали й боялися твого гніву, Лізетт! Бо нали, хто перед ними.
Баронеса зиркнула на нього з-під лоба.
  — Ви не відповіли на моє запитання про охоронців.
Князь витримав паузу, з'їв шматок м'яса й запив його вином, перш ніж знову заговорити:
  — Є речі про які краще не говорити вголос. Ти розумієш мене?
  — А як же!