Глава 6.

Знову вночі було вітряно, Лізетт заночувала в бібліотеці. Вона накрилася з головою мантією, скрутилася калачиком на тахті та заснула швидко. Сни їй не снилися. Таке її влаштовувало, прокидатися з чистими думками та в доброму настрої. Перебуваючи у князя майже два тижні сон її суттєво покращився. Розбудило баронесу не зрозуміле шарудіння за шафовими сходами. У напівсонному стані Лізетт підняла голову, вдивляючись у темряву кутка. Вона запалила свічки на свічнику й запитала у порожнечі хто тут, не чекаючи що почує відповідь. Раптом почувся голос:
  — Дідько, видав себе!
Лізетт від переляку крикнула й схопилася з місця:
  — Ви хто такий?!
  — Тихіше, не бійтеся. Я вчений, гість князя Міхая, моє ім'я Марк фон Тішек. Більше як тиждень я вивчаю літературу замку з науковою метою!
Баронеса з полегшенням опустилася на тахту.
  — Ага… я чула про вас. Що ви тут робите вночі?
  — У мене безсоння. Вибачте, не знаю вашого імені, теж саме можу запитати у вас.
  — Звуть мене Лізетт. Сьогодні я тут сплю, бо у моїх покоях свистить через щілини вітер, аж вікна дрижать, заснути неможливо.
  — О, приємно познайомитися! Я вас розумію, іноді в замку стає незатишно через погоду. – Марк підійшов ближче. — Ви, мабуть, родичка князя Міхая?
  — Не родичка, це довга історія. До речі, Марк, ви можете допомогти мені в одній справі?
Зацікавившись Марк присів напроти в крісло.
  — Ну, я спробую зробити, що в моїх силах. Про що мова?
Лізетт дісталася маленького столика, взяла аркушів паперу, перо та чорнила.
  — Я хочу попросити вас передати моєму батькові посилання. Прошу, це дуже важливо! Мабуть, він вважає, що я потрапила в халепу. – Лізетт жалібно дивилася на нього. Марк мимоволі відвів збентежений погляд, вчений упіймав себе на думці, що Лізетт дуже вродлива, що аж за очі хапає. Врода її мала щось незрозуміле людському сприйняттю. Він не задумуючись пообіцяв, що виконає її прохання. «Чому вона не попросила про це князя?»
  — А що з вами сталося? – звернув увагу на ногу. — У вас травма?
  — Я потрапила в негоду на своєму коні. Ми не помітили у темряві гілку, вона мене збила, я злетіла на ходу та впала у яр. Скоріш за все, я б загинула тієї ж ночі, якби князь Міхай не знайшов й не урятував мене. Отож, я у замку з того часу.

  — Добре, що все обійшлося! Я допоможу вам, звісно. Ймовірно, ви не змогли вирушити додому через власний стан та й негоду. Погода мінлива у цих місцях. Я сам тут застряг!
  — Майже... – Лізетт написала короткий текст, склала його у згорток. Потім капнула на його куточки віск зі свічки, щоб запечатати, й віддала фон Тішеку. Вона не стала йому викладати, що князь не збирається відпускати її додому. Одразу ж довіритися незнайомцю стало б необдуманим вчинком. «Якщо він з князем заодно?! Треба бути обачною». — Дякую! Ви не проти, якщо це буде наш маленький секрет? – Очі Лізетт блищали при полум'ї свічок й зачаровували.
  — Домовилися, Лізетт. Кому саме передати листа?
  — Барону Гертрунському, який править Гертруном. Мабуть, ви чули…
  — Так, мені знайомий його повіт. Свого часу я там бував.
  — Дякую, Марку. Ви не проти, якщо я залишусь у бібліотеці на ніч? А згодом ще поговоримо.
  — Ні-ні… відпочивайте, – замовк на хвилину. — Отже, ви – баронеса, – нарешті дійшло до Марка. — Проте, чому я дивуюся? Вам притаманні аристократичні риси. Пробачте! Доброї ночі, Лізетт.
Вуста дівчини привітно розтягнулися. Вона загасила свічки й сонно впала головою на подушку.

  — Була рада знайомству! Гарних снів, Марку.

                                                                                        ***

Минув черговий день. Горобина ніч опустилася на землю та накрила своїм крилом замок на Туманній горі. У тиші чути відлуння голодного вовчого виття. Князь Міхай віддавшись мріям, стояв на балконі власних покоїв, одягнений у багряну порфіру. Господар зливається в обіймах з таємничою ніччю. Темно-червоний каптур покриває його голову. Багряні очі сльозилися від холоду, а він продовжував зосереджено вдивлятися у темряву. Вовк врешті замовк, тишу розбавляв лише свист вітру. Міхай вичікує відповідного часу, щоб напасти. Щойно до нього прийшло видіння, згорток у руці фон Тішека, який насмілилася віддати вченому Лізетт. Він прожогом опиняється біля Марка. Губи князя вже сердито шепочуть, що погано грати за його спиною, а зуби впиваються в руку необережного вченого й відгризають її разом зі згортком затиснутим у пальцях. Коли з усім покінчено, князь повертається до себе, кидає послання у полум'я каміна, але перед тим як відати його у владу вогню, зачитує текст:

«Батьку, я жива. Сподіваюся ти мене й досі розшукуєш? Зі мною трапилося лихо по дорозі додому, але я врятувалася від смерті завдяки князю Міхаю. Я вже почуваюся добре, майже одужала. Молю тебе, забери мене з його земель. Він не полишає своїх намірів на одруження. Я ув'язнена, як птах у золотій клітці. Пишу з надією, що ти отримаєш моє повідомлення. Люблю. Чекаю. Твоя Лізетт».

«Я ув'язнена…» – незадоволено заричав Міхай, повторюючи її слова. Наступного ж ранку князь дає розпорядження при пригожій погоді випускати баронесу на прогулянку до весняних садів під супровід охорони.

«Я врятувалася від смерті завдяки князеві…» – що ж, це добре, вона вдячна за порятунок, хоча продовжує сердитися, що змушена бути з ним.

Ледве помітна посмішка з'являється на лиці князя. Він відчуває її запах, вітер розносить його по околицях, крізь шпарини у вікні її покоїв. Так… він знає, що вона там сама. Лізетт стала замикати двері, але що йому ті замки? Князь заплющує очі, миттєво розчиняється у чорний густий туман, який просочується через будь-які отвори й шпарини. Він знову набуває людської подоби вже в покоях баронеси, знаходить поглядом її у ліжку. Лізетт спить у спокусливій позі, розкинувши руки на подушці. Зараз вона така безпорадна та вразлива, як тої фатальної ночі, коли він взяв її під своє крило. Князь підходить без поспіху, торкається довгими пальцями її ніжних щік, потворні рубці щезли, як і криваві набряки під очима. Долоня князя повільно опускалася від її лиця до грудей, потім від грудей до живота та до травмованої ноги. Міхай відчуває, що замок прийняв справжню господиню та спеціально її не відпускає, тому й нога загоюється повільно, щоб Лізетт вкотре не втекла.