Лізетт опустилася на сходи, скривившись від болю. Помітивши те, князь піднявся й допоміг їй підвестися. Він збирався підхопити баронесу на руки, але дівчина відхитнулася, мовляв, цей жест зайвий. «Яка ж вона горда, норовлива! До останнього наполягатиме на своєму. Непереборна! І майже моя».
— Мені цікаво, князю, – мовила перша й рушила вперед, – ви розповідали, що річка Тея вийшла з берегів, й знаходиться на рівні гори, а на ній стоїть ваш замок.
— Так, вірно, – Міхай йшов поруч, спостерігаючи за її невпевненою ходою.
— Поясніть, будь ласка, як же ви виїхали за межі замку та повернулися назад? Та вагітна жінка теж була з вами? Чи не так?!
— Сьогодні на світанку повільно вода почала відступати. Підлеглим вдалося спустити човни на воду.
— Прекрасно! – радісно вигукнула. — Отже, я завтра вирушаю в дорогу.
— Не поспішай... – важкий погляд князя змінився на милість, – не поспішай, люба. Знахарь, що тебе оглядав два дні тому, поки заборонив довгі подорожі із травмованою ногою. Диву даюсь, як ти взагалі ходиш! Терпиш біль? І навіщо вийшла? Якби знову тебе перестрів пес?!
— Я міцна, князе, – гордовито хмикнула. — Ви навіть собі не уявляєте наскільки! Та й з псом нашла б спільну мову.
— Охоче вірю, – він усміхнувся на її гонор, й помітивши, що баронеса відволіклася на огляд хворої ноги, швидко її підхопив. За мить Міхай уже ніс страждальницю у руках. — Сила силою, але тобі краще поберегтися. Вдосталь на сьогодні прогулянок, ти здолала пристойну дистанцію.
— Відпустіть мене! – запротестувала Лізетт. — Що ви за людина, князю, робите те, про що вас не просять?!
Князь зареготав у звичній загадковій манері:
— Скажімо, ти – не попросиш, і не заперечуй, знаю... Знаю, адже ти горда, йшла б поруч, зціпивши зуби від болю, ледве відтягувала б хвору ногу, падаючи, спотикаючись, але в жодному разі не стала б просити у мене допомоги.
Баронеса сховала від нього обурене лице, переключила увагу на сходи. «Який же нахаба! Ви подивіться, абсолютний зухвалець!»
— Нехай ви й князь, все одно, знайте, ваш титул діє тільки у вашій країні. Я тут у гостях, а відчуваю себе як у в'язниці. Ви утримуєте мене незаконно!
Міхай штовхнув ногою двері покоїв, заніс її, посадив в крісло біля вікна.
— Ти знаєш, що за отакі слова тебе можуть позбавити мови на моїх землях? Так-так, це в моїй країні одне з м'яких покарань, як ти виразилася, для гостей.
— Я баронеса не ваших земель, князю. Ви не маєте жодного права на мене і моє життя, – Лізетт дивилася йому прямо в очі з відвагою та безстрашністю.
Князь не витримав її хороброго тиску, підійшов та схопив дівчину за підборіддя.
— Твій характер… – зашипів їй у губи, – або звеличить в очах інших, або загубить! Невже ти справді полюбляєш ходити по краю?
Дівчина не відводила сердитого погляду, натомість її коліна зрадницьки тремтіли. Князь помітив те й поклав другу руку їй на коліно.
— А ось і страх, він, рано чи пізно, себе виказує … Не завжди очима!
— Нещодавно я... – швидко опанувала емоції, – я вже чула подібні слова про свій характер, – Лізетт говорила впевнено, але без сарказма. — Я вважаю, що жінці не слід боятися проявляти характер, розум й мати право на власні погляди!
— Не кожна жінка, баронеса, не кожна володіє тим, що ти маєш, – він відпустив її лице й розлючено відійшов до вікна.
Тепер юна розумака зводить його з глузду не тільки райською вродою, а й кмітливістю. Вона із гордістю парирує його удари.
Своєрідність баронеси дивувала не тільки князя, а й багатьох, хто був знайомий з Лізетт або мав щастя з нею поспілкуватися. Найчастіше вона відповідала своїм кривдникам їхньою ж монетою, за що не раз страждала, але з чоловіками... з ними все геть інакше. Лізетт не вперше ловить на собі захоплені погляди після своїх палких промов. Схоже, багатьох чоловіків її зухвальство дійсно приваблює. На той гачок потрапив й князь Міхай. Натурально, захоплення в його очах вона не побачила, а ось зацікавленість до її персони – так, він був заінтригований й спантеличений. «Мабуть, ви, князю, з такими норовистими, як я, ще не стикалися!» – зробила висновок Лізетт й не помилилися.
Здавалося час між баронесою та князем застиг й повис у покоях невидимою ниткою, розділяючи відстань у декілька кроків. Лізетт склала руки на грудях, у животі кумкало, що нагадало їй про голод. Вона не їла дві доби, тіло виснажене не лише травмами, а й від тривалого голодування. Голова боліла й шла обертом, але допомоги у князя гордячка просити не збиралася. У свою чергу, похмурий Міхай прийняв правила гри гості – але покидати її все ж не поспішав. Вони б так і мовчали, зрідка перезираючись, якби в покої не ввійшов дворецький Рузик з підмогою.
— Ваше князівство… – грузна служниця вклонилася. — Все, як ви наказали – гаряча вечеря, теплі речі для гості, але щодо знахаря залишилося питання. – Служниця винувато опустила очі.
— Ну-у? Говори, не мовчи…
— Вода знову піднялася на ніч, навіть підземний тунель перекрило, він навряд чи сьогодні потрапить у замок.
— Та ви що! Скажи про це баронесі Гертрунській! Скажіть, що їй доведеться терпіти пекельний біль, тільки тому, що ви – невдячні, не послухалися мого наказу, адже знахар давно міг бути тут! Я позбавлю вас голови!
Жінка впала на коліна, стала благати пощади заради її маленьких дітей.
— А хто пожаліє баронесу Гертрунську? У неї теж діти.
Лізетт округлила очі від несподіваної заяви Міхая.
— Які ще діти, князю? Ви про що?!
— Майбутні! – вигукнув з надривом у голосі, навіть не подивившись на баронесу. — Забирайтеся з очей моїх! Дивіться краще за Доріаною та її витівками! Геть!
— Слухаюся… – заплакана жінка виповзла рачки в темний коридор.
Лізетт швидко зиркнула на тацю – їжа так ароматно пахла й виглядала апетитно, що чекати дозволу від князя на частування не було снаги. Вона накинулася на юшку з м'ясом, як бідне голодне звірятко, після невдалого полювання.
— Смачного! – посмішка змінила немилість на обличчі князя, він повернувся до вікна на колишнє місце.
— Дякую. Що за жінку я зустріла в холі з довгим чорним волоссям? Здається вона чекає на дитину.
— Цікаво, що ти досі ще не чула про неї. Може воно й накраще, від мене дізнаєшся. Доріана – моя кара, яка дісталася у спадок від батька!