Глава 3.

Темрява опустилася раптово, Лізетт пошкодувала, що не вирушила в дорогу годиною раніше, та що тепер нарікати. Люцій мчав, що аж вітер свистів у вухах. У баронеси не йшла з голови бесіда з графинею Сніжанською. Хіба спробувати у спокійній атмосфері переконати батька? Сумнівна витівка, але чому б не піти на цей дорослий вчинок на шляху до примирення? Насправді Лізетт слабо в те вірилося, й тому їй не хотілося повертатися додому. Підсвідомість радила принаймні сьогодні не підіймати тої теми. Батько наврядчи стане її слухати після втечі. Спочатку він сваритиме і лише за тим вирішить – слухати її чи ні.

Лізетт звернула на стежку, що скорочувала шлях через ліс. Вона добре пам’ятала цю дорогу, бо вже їздила тут із паном Лейном, її вчителем з верхової їзди. До виїзду з гущі лісу залишалося не так багато, як несподівано заричав грім. Небо розколола навпіл й поповзла, подібно до золотистої змійки, блискавка. «Не вистачало під дощ потрапити!» Великі краплі почали падати не одразу. Люцій якось підозріло заіржав, а потім розігнався ще дужче, і спроби Лізетт зупинити на нього не подіяли. Частий грім та низка спалахів блискавки в небі вивели худобу з рівноваги. Кінь став не контрольований. Лізетт щодуху кричала, сил уже не вистачало триматися в сідлі міцно. Сильний вітер тріпав її золотаве волосся, вона погано бачила куди вони скачуть і що попереду. Величезну гілку, що звисала прямо на їх шляху, баронеса теж не помітила. Як тільки переляканий Люцій наблизився до перешкоди, Лізетт отримала удар по голові, й миттю злетіла з коня на землю та стрімко покотилася в яр. Бідолашна впала на усипаний сосновими голками та засохлим листям ґрунт. Страх погнав Люція далі, він не на мить не зупинився, мчав, наче за ним хтось женеться.

Місяць виглянув з–за похмурих хмар, але негода не вщухала. Лізетт простяглася на вологих голках не подаючи ознак життя. По її скроні бігла цівка крові, вона потрапила на заплющені очі й залила ліве віко. Лізетт мала лице мерця. Минуло пів години, дощ нарешті припинився. Грім загрожуючи гарчав уже вдалині. Кована темна карета розмірено їхала підмитою дощем дорогою скрипуче колесами. Кучер зрідка підганяв коней шкіряним батогом, щоб ті додали швидкості. Через п'ятсот метрів кучер, побачивши розмитий білий силует, скомандував коням зупинитися. Чоловік спустився з карети й шльопаючи по калюжах назустріч білому силуету лаявся на погоду. Наблизившись, він зрозумів, що перед ним стоїть наляканий кінь. Кучер одразу чкурнув до карети, зупинився біля її дверей та постукав у маленьке віконце.
     — Господарю... – голосно заревів мужик.
     — Що там? Чому ми стали? – не став визирати у вікно, почувся лише його грізний голос.
     — Попереду кінь, білий… випещений. Рідкісної породи, красень!
     — І що?
     — Дуже наляканий, мабуть, забрів сюди у час негоди. Багато коней бояться його.
     — Дурень ти, Ешику! – Чоловік у кареті поклав масивну долоню на ручку й штовхнув дверцята вперед.  — Кінь сам посеред ночі не забреде до лісу! Має бути власник.
        — Так–а… – простяг кучер невпевнено.
        — Ну що ти стоїш?! Йди до коня та веди сюди, заберемо його.
        — Так–так–так… – залепетав кучер та стрілою полетів виконувати господарський наказ.

Кремезний чоловік у темній у мантії по п'яти, господар, як називав його кучер, рушив у протилежний бік від карети. Він розчинився у темряві глибокої ночі, не прихопивши з собою факелу. Навіщо він йому, господар почувався як кіт у темряві. Зупинившись за п'ять кроків від обривистого яру, господар помітив зламану гілку, яка звисала над стежкою. Він наблизився до неї, намацав зламане місце та відчув на пальцях щось холодне й липке. Незнайомець підніс руку до лиця, вдихнув аромат рідини – він так і думав, то була кров.
    — Господарю... – шепіт кучера вимусив його озватися. — Зробив усе, як ви наказали. Тут як у погребі, я прихопив для вас факел.
    — Єдина розумна думка за вечір, Ешику. Дайно его сюди! – вихопив джерело світла й спрямував його у прірву. 

Перед ними відкрилося жахливе видовище – нерухоме людське тіло на соснових голках. Господар не роздумуючи спустився до яру за допомогою сил левітації. Присівши навпочіпки перед постраждалою, він сунув факел у мокру землю, обережно прибрав з її лиця волосся, що закудлалося від сильного вітру та прилипло до щік за допомогою дощу та крові. Вона ледь дихала. Вродливе дівоче личко було розбите, але він її упізнав. Лячний вигляд нещасної будь–кому міг навіяти переляк. Проте чоловік виявився не з лякливих. Криваві цівки залишили на її подертих щоках розмазані сліди; її заплющені очниці залило не тільки кров'ю, але й дощовою водою, вони стали схожі на два маленькі багряні озера; вуста її посиніли від холоду, чоло було розсічене. Господар спрямував світло на дівчину й ледь встиг кинути на неї оком, як почув біля себе переляканий галас кучера, який спустився до яру на підмогу.
   — Боже правий, вона ж мертва! – підняв руку, але не встиг перехреститися, адже господар грізно зиркнув.
Рука кучера заклякла в повітрі, бідолаха забувся, що господар не жалував релігійних висловів.
    — Вибачте! Вибачте, господар! Страх як злякався побачивши її лице!
    — Ще раз… Ешик! Ще раз ти заїкнешся при мені… – зняв із себе мантію та розправивши її, дбайливо переклав на неї баронесу. – Йди краще приготуй у кареті місце для потерпілої!
    — Так вона жива? – здивовано спитав.
    — Жива! Геть до карети!

Ешик схаменувся і хутко поліз вгору. Закривавлені щоки та очі дівчини чоловік змив напоєм зі своєї фляжки. Потім закутав її тугіше, наче немовля, спритно підхопив на руки, притис її міцніше до себе та левітував до карети без особливих зусиль. Кучер миттю притримав дверцята, тільки но помітив, що господар з дівчиною на руках наближаються. Він мовчки спостерігав, як господар зайшов усередину, після чого зачинив за ними карету.
   — Рушаймо, Ешику!