Глава 2.

Лютий швидко злетів даруючи насамкінець два–три морозних тижні перед початком весни. Зима видалася для барона Гертрунського важкою, чимало мешканців повіту Гертрун загинуло через невідому хворобу. Лихо спіткало не лише землі його управління, а й сусідні повіти Зоринських та Калушських.
     — Чи тобі не знати від чого це лихо, Тимошу…

Одного пізнього вечора барон Гертрунський та його рідний брат Нікас вели бесіду за келихом вина. 

     — Одна з чергових витівок того божевільного Вахнархського пройдисвіта!
     — Що ти таке кажеш, брате? Хіба він чаклун або володар людських душ?!
     — А те й баю, що він не отримав твоєї молодшої доні, й тепер мститься надсилаючи недуг на наші землі по яких утік поранений тієї ночі.

     — Твої міркування сумнівні, схожі на байки мандрівників. Чути такого не хочу, та ще й від тебе, брате!
  — Лізетт, схоже, не дуже то злякалася тієї пригоди?

Барон похитав головою, погоджуючись із Нікасом.
  — Але відтепер стала обережнішою на прогулянках. Раніше могла втекти із маєтку та гуляти вночі в трояндовому садку; або сісти на свого улюбленого коня і мчати стрімголов, куди очі заведуть. У цьому вся Лізетт, дивлячись на неї, я ловлю себе на думці, наскільки вона схожа і не схожа на… – барон раптом замовк.  Він мало не сказав зайвого.
  — Та кажи вже! Гадаєш, я не зрозумів, що ти згадав про її матір? Для мене давно не секрет, хто ця таємнича жінка... тим більше братику, Лізетт на неї зовні схожа. А от щодо характеру – у тому вони зовсім різні. На відміну від матері, донька буйна та не безпорадна. Маєш, любий брате, на долю покарання... Щоб не думав, що легко все кинути й забути.
Тимош сердито глянув на Нікоса:
  — Я й не забував! Вона завжди тут, – барон поклав руку на серце, – і нехай ми не разом, її світлий образ я завжди бачу в Лізетт.
  — Правду кажучи, я тоді вважав тебе чудовиськом. Може й добре, що так сталося…
  — Мені не до вподоби твій тон, але я згоден, я замолоду накоїв багато дурниць, й навіть зараз продовжую їх робити. Хто мене тягнув за язик згодитися грати в карти? Я мало не занапастив доньок!
  — Хочеш пораду? Якщо волієш зберегти Лізетт від Міхая, видай її якнайшвидше заміж.
  — Якби ж так просто! В мене гідного претендента для неї немає. Я репрезентував публіці старших дочок, їм вже давно пора йти заміж, а Лізетт... Вона ще дитина, та й з її характером буде важко знайти сміливця, який зможе витримати бунтарку.
Нікас звів плечима:
  — Моя справа – запропонувати, а вирішувати вже тобі.
  — Чує моє серце, то буде найважча розмова у моєму житті.
Келихи чоловіків спорожніли. Ніч за вікном запрошувала до сну. Барон Гертрунський ще довго не міг заснути.  Він все ж вирішив прислухатися до поради брата, знайти для Лізетт пригожу партію, немає часу на зволікання. Від Вахнархського князя можливо очікувати усього без винятку. «Я мушу її вберегти… Її я вбережу, обіцяю».

Ранок не був би таким безрадісним, якби Лізетт не дізналася новину про своє можливе заміжжя. Вона розгнівалася на батька й втратила мову на деякий час, що було для баронеси не властиве. Невже барон думає, що вона послухається та схиливши голову до землі у покорі, піде до вінця з першим, хто захоче назвати її дружиною?! «Владико, за що ти мене мучиш? Краще б він віддав мене в монастир, я стала б черницею. Клятий борг – зла помста за гру на життя. Мене використали, замінивши гроші на живу людину, і тепер я маю стати чиєюсь дружиною через ідіотську помилку батька. Дзуськи!» – Лізетт була непохитною й рушила з тим войовничим повідомленням до приймальні.
  — Ти вирішив…
Барон Гертрунський полишив справи, схвильовано витріщившись на доньку:
  — Я думав, ти з розуміння приймеш цю новину.
  — Я вражена, якщо ти не помітив! Ти хоча б розумієш, що робиш з моїм життям?!
  — Згодний, не найкращий варіант, але я не можу залишити тебе в небезпеці. Князь Міхай не з тих, хто легко лишає свої задуми. Він наполеглива й страшна людина.
  — Тобто, видати мене заміж за першого ліпшого – то вдалий порятунок від Вахнархського князя?! Чим ти думав, батьку, коли сідав за стіл грати з ним?! Ти сам підписав не свій, а мій вирок! Красно дякую!
  — Так, я винен. Але він схитрував, ми грали на гроші, а він... – запнувся, – він шахрай!
  — То не змінює справи, татусю! Ти продав мене, як не йому, так іншому зараз віддати готовий. Вважай, що від сьогодні в тебе немає третьої доньки. Бачити тебе не бажаю!
  — Лізетт! Стривай! Куди ти біжиш? – барон Гертрунський схопився, але спритна дівчина вже бігла коридором, вигукуючи йому на прощання:
  — Краще б я була з матір'ю … Навіть якщо вона померла; або якщо вона одна зі служниць у нашому маєтку!
  — Зупинися!
Все даремно, Лізетт рідко прислухалася до прохань, а наразі, тим паче піднялася вихором, її не зупинити.

Повіт Гертрун не знали такої як вона баронеси. Якщо сердитися – то по–справжньому; якщо бігти – лише до свободи. Лізетт влетіла у стайню, випустила із загону свого коня та погнала на ньому стрімголов аби не бачити облич зрадників. Жалюгідні, сповнені нібито турботою про неї.  До дідька турботу! Вона й сама добре захистить себе від чоловіка, котрий вирішив, що її доля в його руках. «Дурне життя, дурне й пихате оточення… Я не слабка. Ні! Я сильна! Нехай усе зникне з очей моїх! Повіти... Згний все!»

Кінь мчить по далеких весняних преріях. Вітер чимдуж тріпає довге волосся дівчини, буцім чинить їй опір, попереджаючи: «Припини це буяння, повертайся до маєтку! Накличеш біду» Але баронеса налаштована рішуче. Кілька годин вона мчала без зупинки, доки бідний кінь не здав обертів. Вони зупинилися в гущавині незнайомого раніше Лізетт приліску.
   — Бідний мій Люцій, – баронеса погладила коня по гриві. — Пробач, я втомила тебе, зараз трохи відпочинемо.

Кінь поволі опустився на землю. Сонце було ще високо, як Лізетт помітила незнайомців на розчищеній від дерев прогалині. Схоже вони вийшли на весняне полювання. Окрім чоловіків, неподалік під наметом, розмістилися ошатні жінки. Вони були розкішно одягнені, з вигадливими зачісками та коштовностями на руках та шиї. Полишивши Люція біля сосни, баронеса вирішила підійти до пані, попросити в них води для себе та коня.
   — Доброго дня, пані!  — Лізетт окинула поглядом присутніх, вітаючись.
Деякі з дам щось ледь чутно проговорили до неї, і тільки одна, в дивовижній багряній накидці, підізвала рукою Лізетт до себе ближче.
  — Ти часом не заблукала, дитино? – звернулася блондинка. На вигляд вона мала років тридцять, хоча при світлі дня її обличчя мало юнацький шарм.
  — Та ні. Я хотіла звернутися до вас з іншого приводу.
  — Ми вас слухаємо, — кивнула вона Лізетт.
  — Я хотіла попросити у вас трохи води для себе та мого коня. У нас був довгий шлях.
  — Звичайно, про що мова? Сідай біля мене і тримай теплого чаю. Освальде, принеси для коня води, — веліла незнайомка, конюх швидко виконав її наказ. 
Напившись вдосталь, Лізетт подякувала й поспішила до стежки, якою прийшла сюди від Люція, але пані в багряному не поспішала її відпускати.
  — Почекай. Як же вас звуть? Ми не познайомилися.
  — О так, – баронеса зніяковіла. — Вибачте, пані, не думайте, що я нечемна.  Я – баронеса Лізетт Гертрунська, молодша донька барона Тимоша Гертрунського, правителя повіту Гертрун. – Лізетт присіла в кніксен.
Пані в багряному здивувалася, але швидко взяла себе в руки й заговорила:
   — Приємно з вами познайомитись, баронесо. Це графині Бушон, Лоркі та баронеса Зоринська, – жінки офіційно привіталися з Лізетт. — Я – графиня Херувіма Сніжанська. Як же баронеса опинилася в цих місцях без супроводу?! Це може бути небезпечним!
  — О ні!  – поспішила втішити графиню Лізетт. — Я не сама, охорона чекає на мене неподалік. Просто ми так довго у дорозі, всі запаси води закінчилися, а кінь давно не бував у довгих поїздках. Зима була люта.
  — Згодна з вами, – Херувіма посміхнулася. — Зима люта не лише своїми морозами, а й подіями. Якщо ви не поспішайте, запрошую скласти компанію.
Вагаючись Лізетт прийняла пропозицію Херувіми. «Перепочити мені не завадить», – повернулася на софу біля Сніжанської. Вона випила ще гарячого чаю з малиною й миттєво зігрілася.
   — Отже, то ваші чоловіки? Що вони там роблять?
   — Вирішили відкрити сезон весняного полювання. Але то лише привід для спільної зустрічі. Хто зараз полює ранньою весною у цих місцях? – засміялася графиня Лорки.
   — А ви супроводжуєте їх за компанію?
   — Саме так, – усміхнулися всі присутні жінки.
   — Певно нудно, ось так сидіти під наметом, дивитись на дозвілля чоловіків, попиваючи гарячі напої. Та ще й так холодно, аж кістки зводить.
   — Взагалі ми розмовляємо, – втрутилася графиня Бушон.
   — Згодна, це заняття дуже зігріває, – Лізетт розтягнулася в посмішці.
   — А ви не шануєте світські розмови, баронеса?
   — Я люблю їздити верхи, танцювати, грати в імпровізованих театральних постановах. То справді зігрівальні речі!
Графиня Сніжанська схвально посміхнулася:
   — Напевно, ви дуже смілива дівчина…
   — Чому ви так вирішили?