Глава 1.

Сонце сховалося за хмарами з самого ранку. Схоже воно, як і Лізетт, не полюбляло вставати так рано. Нічого не вдієш – треба підійматися, рухатися й щось робити, інакше не залишиш після себе нічого у цьому світі. То улюблена приказка від старої похмурої няні, яка, до речі, не любила вертляву, неслухняну панночку-байстрючку. Лізетт знала, що вона рідна донька свого батька, а ось про матір... цю таємницю він тримав за сімома замками. Дівчина ніколи її не бачила, не чула про неї жодних розмов навіть від батька, який взагалі був одружений з мачухою, на ім’я Хелен, хоча й не кохав її.

Окрім Лізетт у барона Гертрунського були ще дві старші доньки – Ольга і Тамара, саме вони вважалися законними спадкоємицями батька, а вона, Лізетт, могла тільки мріяти стати такою ж вельмишановною у світських колах, як сестри. Але повага та чутки навколишніх її цікавили найменше. Спільнота полюбляла пліткувати про її зухвалість та задерикуватість, а про непокірність не говорив, мабуть, лише глухий та німий. Дівчина витворяла таке, на що пані її походження ніколи б в житті не наважилися – без офіційного знайомства легко вступала у розмову з незнайомцями, якщо вважала тему цікавою для себе, їздила верхи на коні без сідла, ненавиділа порожніх балачок, а ще якось вмовила швачку їй зшити за власними ж ескізами, жіночий варіант чоловічих штанів! Нонсенсе! Жінки на її землях носили тільки сукні або довгі спідниці, а тут… штанці! Лізетт було все одно – подавай їй такий одяг, бо у ньому зручніше їздити верхи на коні. То лише вершина айсберга її внутрішнього стрижня. Вона була не з вразливих, хоча іноді, коли її ніхто не бачив, могла дати волю сльозам у подушку. Бідолашній не вистачало материнської любові, Хелен не виявляла цікавості до неї та поводила себе відчужено.

Хоча Лізетт нічого не знала про матір, барон Гертрунський, її батько, любив свою молодшу доньку не менше за інших дітей. Барон майже не висловлював свої почуття відверто, але Лізетт добре відчувала їх і без слів, помічаючи тепло у його погляді. Мабуть, колір очей – то єдине, що об'єднувало їх. Вона зовсім не схожа зовні на свого батька та сестер, статних брюнеток. Лізетт маленька й тендітна, мала золотаве волосся, ніби літнє пшеничне поле. «Вроду подарувала мені матінка, здається вона була красунею...» – заспокоювала ночами себе дівчина.

Недаремно вона сьогодні прокинулася зі сходом сонця. Нині мала вдосталь часу підготуватися до балу. Гості стали з'їжджатися після обіду. Лізетт готова кружляти в танці, доки ноги її слухатимуться. Вона полюбляла бути у центрі уваги, спілкуватися, навіть із прислугою, яка на відкритих балах літала між гостями наче бджоли. Тільки на балах Лізетт ловила на собі зацікавлені погляди від знатних молодих чоловіків. Їй нещодавно виповнилося сімнадцять, але про можливе заміжжя вона ще не думала. «Батько все одно, найперше, знайде вигідну партію для старших сестер, а потім може згадає й про мене». Так і було – батько й не думав про партію для Лізетт, але стався випадок… Він в одну мить змінив її більш–менш розмірене життя.

То був вже другий бал цього року, який організував барон Гертрунський на честь новорічних свят. Запрошені гості їхали звідусіль, а найшановніших, барон зустрічав особисто. Були тут і вишукані пані, супроводжувальні своїх чоловіків шляхтичів, – вони полюбляли базікати про погоду, пускали плітки про тих пані, які не змогли приїхати, сміялися з порожніх жартів тощо. Старші сестри Лізетт обожнювали суспільство таких пані, вона ж, навпаки, терпіла їх присутність. «Вони такі дурні. Годинами обмовляють одна одну та ляпають непристойні речі про чоловіків».

Дітей молодших за дванадцять років на такі заходи не брали. Коли Лізетт вперше потрапила сюди, то була зачарована панівною атмосферою, живою музикою, танцями. Про все це їй з дитинства розповідали фрейліни та викладачка з етикету. Минуло вже багато років, а вона й досі сприймає кожен свій новий бал як перший. Дитя, що пізнало смуток, але наперекір усьому продовжує посміхатися. Хіба вона колись сумувала по–справжньому? Бувало, але про її журбу не знав ніхто. Вона розуміла, що має бути сильною і ніколи не показувати слабкості на людях. «Я знаю, що мої вороги можуть цим скористатися!» – застереження батька засіло у Лізетт в голові назавжди.

На балу вона забула про хвилювання й кружляла вже у п’ятому танці, запрошуючи кузенів. Барон не завжди в захваті від її зухвалих витівок, та цього разу заважати її веселощі не став. Деколи Лізетт здавалося, що батько дивиться на неї, як раніше дивився на її матір, про яку дівчина нічого не знала. Все ж таки, він її любив, якщо залишив дочку собі. Щось трапилося… Можливо, щось страшне і він не хоче засмучувати Лізетт болісними розповідями. Якби не так, Лізетт кортіло хоча б ковтнути краплю з таємничого озера під назвою «історія про матір», навіть якщо вона була жорстоко вбита або померла від тяжкої хвороби, пологів. Бодай була простою служницею при дворі. Необізнаність робила її вразливою.

Музика продовжувала гучно грати, столи ломилися від їжі та спиртних напоїв. Стояв такий шум, що Лізетт свого голосу не чула. Дівчина якраз віталася з улюбленими кузинами, які приїхали з Калушського повіту, раптом шум у залі почав повільно згасати. Переважна більшість гостей дружно подивилася в один бік.

  —  Ой, мабуть, приїхав якийсь поважний гість! Всі так притихли його розглядаючи, – припустила одна з кузин, шепочучи Лізетт на вухо.

  — Мені не видно, теж хочу побачити цього гостя! – Лізетт миттю прошмигнула вперед, і сама того не очікуючи опинилася перед кремезним незнайомцем.

Баронеса здогадалася чому всі так заклякли. Він справді виглядав дуже поважно — міцної статури, уже не юний, але й не старий; волосся його було смагляве по плечі, як пір'я у ворона, а очі... такі дивні – зелені з леліткою, ніби маленькі вогники спалахували щоразу, як він моргав. Повністю розглянути його Лізетт не вдалося, оскільки оксамитова маска приховувала чоловіче обличчя. «Навіщо маска? – подумала про себе, – не маскарад, а звичайний бал». Як тільки він помітив її перед собою, мовчки посміхнувся куточками губ, наче прочитав її зацікавлені думки. Лізетт зауважила, що окрім неї ніхто не підійшов до гостя настільки близько, від чого вона з критикою на них поглянула, схоже запрошені забули про правила етикету, та перша із гостем привіталася.