Глава 16

Олеся

Київ зустрів Олесю новобудовами, що починались ще на підступах до столиці. Дівчина не була в цьому місті більше десяти років, тому з цікавістю дивилась на зміни. Вийшовши на площу перед залізничним вокзалом, мандрівниця задумливо окинула поглядом різноманітний транспорт та попрямувала до метро, яке полишило яскраві спогади з дитинства.  Для початку дівчина хотіла поглянути на місця, що полишились в пам’яті з минулого візиту.

Метро теж змінилось. Зникли красиві, індивідуальні для кожної станції, ліхтарі вздовж ескалатора, які колись так подобались Олесі. На зміну їм прийшли одноманітні прямокутні банери з рекламою, та ж реклама розповзлась по всім стінам і навіть стелі. Роздивляючись численні зображення з різноманітними обличчями та часом на диво дурними слоганами, дівчина відверто дивувалась тому, як можна було настільки спотворити монументально-вишукані станції. Вагони теж змінились. Вони не лише були обвішані наліпками, що пропонували все, від лікування геморою до чудодійних кремів та грошових кредитів, а й подекуди взагалі «загорнулись» у агітаційні написи усім потягом. Схоже реклама, то нині важливіше за естетику чи здоровий глузд. Але, попри розчарування він зовнішнього вигляду метро, люди Олесю знову приємно здивували. Тут вони були відчутно добріші, ввічливіші, ніж в її рідному місті, небайдужі… На платформі одній жіночці стало погано, так її одразу підхопив чоловік, що стояв поряд, інший запропонував води, ще одна жіночка почала викликати швидку. Оточення реагувало на біду ближнього, а не проходило повз, зі зневажливим: «понапиваються зранку і заважають нормальним людям…», чи  «чахла нині молодь пішла, ось я в п’ятдесят ще…» 

Потяги, платформи, люди… Олеся вийшла на станції «Хрещатик», бо планувала відвідати найяскравіший спогад дитинства – будинок з химерами.

На Майдані Незалежності було неймовірно людно, але Олеся зараз не відчувала сил занурюватись у вир чужих емоцій. Тут би із власними розібратись…

Акуратно пройшовши між протестувальників, один з яких навіть запропонував зайти до якоїсь палатки випити гарячого чаю та з’їсти бутерброда, дівчина лише привітно усміхнулась та попрямувала далі. Люди в цьому місті дійсно гарні…

Непомітно проскочивши повз змерзлих й похмурих правоохоронців, Олеся нарешті дісталася диво-дому. Піднявши голову, вона подумки повернулась у ті часи, коли вони з сестрою старанно намагалися підібратися до цього будинку, аби роздивитись усіх чудернацьких створінь. Як давно то було…

 Зараз, як і колись, світло примхливо грало на створіннях Городецького, але відчуття казки не було. В повітрі витала настороженість, вичікування. В цій будівлі точно було щось містичне, живе, нехай за офіційними даними це лише буйна фантазія архітектора та скульптора. Вдивляючись у бетонних створінь, що  прикрашали фасад, Олесі здавалося, що й вони не менш уважно її роздивляються. Як і тоді, коли вона багато років тому, блукала цими вулицями з сестрою. Але тоді їх погляд здавався добрим, а тепер… тепер було відчуття, що олені та носороги ледь стримуються, аби не виставити вперед роги, намагаючись відігнати дівчину. Чому так?

Покружлявши навколо дива архітектури, старанно уникаючи людей, Олеся рушила далі блукати зимовими вулицями. Зараз її більше вабили будівлі, засипанні снігом парки, неймовірні перепади ландшафту та вкриті старою бруківкою дороги. Вона намагалась відчути душу міста, яке її чекало, та зрозуміти – навіщо.

Попри старанні намагання людей зробити столицю безликим мегаполісом, Київ все одно полишався особливим, харизматичним. Новобудови вигулькували у найнеочікуваніших місцях, проте вони, як і ліси, що оточували місто, все одно несли на собі відбиток землі, на якій знаходяться. Свіженькі, елітні висотки зверхньо дивилися на побиті життям «сталінки», «хрущовки» та старенькі приватні будинки, проте й самі виглядали дитячими іграшками в порівнянні з величним Дніпром, кручами та давніми соборами. Нові віяння моди  та сучасні технології потрапляли до старовинного міста, проте не могли змінити його душу. Вони, як одяг у людини, змінювали імідж, проте не суть.

Дівчина довго блукала засніженими вулицями, роздивлялася, милувалася, дослухалася, доки не натрапила на околиці на один невеликий готель, в якому й вирішила зупинитись. Вікна отриманого номеру виходили на зелену зону з замерлим озером та засніженим сосновим лісом. Тільки в цьому місті Олеся зустрічала віковий ліс серед міста, чи будинки в центрі столиці, що були оточені такою кількістю дерев, що здавалось повернулись у ті часи, коли «Золоті ворота» дійсно були воротами, а не  архітектурним пам’ятником посеред мегаполісу.

–Давнє місто… Місто, що славиться мудрістю, красою, стійкістю та неймовірною здатністю відроджуватись з попелу. Навіщо я тобі? – тихо прошепотіла дівчина, приклавши руку до холодного віконного скла. Але місто мовчало, робило вигляд, що тихо спить, хоча дівчина відчувала  – воно уважно спостерігає. Втім, вона не ображалась, бо мала час відчути душу Києва. Поспішати нікуди. Олеся точно знала, минуле життя вже полишилось позаду і вороття до нього немає. Аби ж ще зрозуміти, що попереду…

Наступні кілька днів дівчина присвятила прогулянкам. Відвідала станцію метро «Дніпро», аби помилуватись з чудовими статуями, пройшлася вздовж замерзлої ріки до пам’ятника легендарним засновникам міста, могили Аскольда і пам’ятника Володимиру, завітала до пагорбу, на якому стояла Батьківщина-мати… Кожне з цих місць зберігало далекі спогади дитинства, спогади про сонячний, щасливий і… навіки втрачений час. Те, що ніколи не повернути. Олеся приходила до чергової знакової місцини та ніби відпускала ту частину себе, яка пам’ятала ці пагорби зеленими, залитими сонцем та наповненими сміхом старшої сестри.