Глава 14

Олеся

Олеся не була налаштована на свята. Цього року підготовка до новорічного дійства чомусь стала для неї відвертим тягарем. До чого тут готуватись? До чергової примарної можливості полишити за спиною не лише ще один рік, а й всі проблеми? Ага, зараз, ось так просто… Й звідки люди черпають ту віру в казку?  Нехай з дітьми ще все зрозуміло, але ж і дорослі туди ж! Наче ніколи не прокидались зранку першого січня і не з’ясовували, що всі проблеми на місці, дива не сталося, ще й прибирання на тиждень, після всіх тих п’яних дурощів. І це якщо не заглядати по лікарнях, де у ці дні зазвичай повний аншлаг із найрізноманітнішими діагнозами. Але ж ні, носяться скаженими сайгаками, купляючи черговий символ року, уважно вивчаючи прикмети, що можна ставити на стіл, а що вдягати, які кольори бажані в новорічну ніч, а які варто сховати якнайдалі… Той факт, що сама Олеся, ще тогоріч так само бігала й раділа, зараз її відверто дивував, оскільки на даний момент дівчина почувалася зневіреною, спустошеною бабусею, що мала бажання лише влягтися спати.

Настрій був не просто не новорічний, а геть ніякий. Ще й сни, на противагу сірій дійсності, останнім часом вражали різноманітністю. То являлись буйні тропіки, то якийсь веселий парубок з рюкзаком в горах, то вродлива смуглява незнайомка на березі моря, то навіть давнє місто інків – Мачо Пікчу! І все таке яскраве, насичене, справжнє. Чужі незвідані країни з якогось дива заполонили сни, наче канцелярія Морфею оголосила серед своїх працівників конкурс на найкреативніше сновидіння. І все б нічого, але наступний в них, схоже, йшов конкурс жахів, бо у передноворічну ніч  Олесі «виписали» справжній кошмар.

Почався він з давньої, останньої розмови з сестрою.

–В мене для тебе є подарунок. Тобі таке точно пасуватиме, – Саша з усмішкою простягла їй рубінові сережки, що сяяли на долоні, наче краплі вранішнього сонця.

–Дякую…

–Сподіваюсь, ці не загубиш, як колись мої.

–Та я ж тоді маленька була! Ти мені їх довіку згадуватимеш?

–Ні, звичайно. Просто не втрималась. Вибачай, сестричко, – старша сестра, як і багато років тому, весело засміялася. А потім розвернулася і прямувала сходами нагору. Олеся ж, нарешті відірвавши погляд від сяючих сережок, раптом згадала ті сходи й кинулась за сестрою у відчайдушній спробі зупинити, повернути… Знала, що вже пізно і нічого не змінити, але все одно бігла щосили нескінченними, пустими, сірими переходами…

Але у цьому сні вона не добігла до даху, бо якоїсь миті стіни будинку розчинились у тумані, й Олеся розгублено зупинилась, зрозумівши, що перила сходів – це кістки. Справжні кістки, що стирчать з інших, широких, які утворюють сходи. Все під її ногами, то один, великий холодний, мертвий кістяк якоїсь гігантської істоти… Вона вже не бажала йти далі, не хотіла знати, що там нагорі, зовсім не хотіла, але й повернути не могла. Ноги мимоволі робили крок за кроком, сходинки спірально закручувалися і звужувалися, аж доки згори по перилах не побігла струмочками кров. Дівчина перелякано відсмикнула руку й випадково обірвала свій срібний ланцюжок. Дзенькнула та поскакала по сходах, набуваючи багряного кольору, чоловіча обручка, що висіла на шиї дівчини, а Олеся здивовано на неї дивилась не розуміючи, звідки в неї та прикраса, кожен удар якої лунав моторошним похоронним дзвоном…

Прокинулась Олеся в холодному поту. Такі страхіття їй не снилися навіть в дитинстві, після перегляду фільмів з наявністю славнозвісного «Фреді Крюгера». Тим паче, що сон пішов, а от відчуття жаху полишалось ще довго. Власне тому дівчина й вирішила приймати участь у всіх цих підготовчих справах та погодилась святкувати у мами. Вдома раптом стало моторошно, хоча зазвичай самотність Олеся полюбляла набагато більше родинних свят. Мама ж, отримавши зайві «робочі ноги», швиденько відрядила доньку за покупками.

На базарах, у магазинах та торгівельних центрах були типово-шалено-передноворічні натовпи. Тридцять перше грудня, люди поспішають, галасують, змітаючи з полиць усе, що очі бачать. Усі старанно готувалась до свята, але Олеся не могла відкараскатись від відчуття, що місто, так само, як і вона, сприймає ці приготування, як прощання… Така собі прощальна вечеря. Але хто й з ким прощається? Як для проводів старого року – занадто. А ще було враження, наче більшість оточуючих дівчину людей несвідомо намагається «надихатись перед смертю». Чого б то? Наче кінець світу цього року не обіцяв навіть календар майя.

Дівчина йшла між магазинами торгового центру, з тугою дивлячись на всю цю метушню. Вона з подивом розуміла, що зовсім не відчуває не лише бажання радіти, святкувати, а й навіть просто жити. Скажи їй хтось, що вона завтра помре, Олеся й не засмутиться. Навіть полегшено зітхне, що нарешті можна завершити цю нудну справу під назвою життя. Дивно так… Пусто. Наче щось з життя висмикнули… Але ж наче все на місці: робота, сім’я, друзі, колеги. Все ж як завжди… А відчуття таке, ніби душу вийняли…

Піднявши задумливий погляд дівчина наткнулась поглядом на білявку, що критично роздивлялась вітрину магазину з дорогою білизною. Вродлива, дорого вдягнута жінка з витонченим макіяжем, але такий холод, байдужість у погляді… Олесі раптом стало відверто шкода цю пані. Щастя не в грошах чи статусі, не прикрасах, чи модних лахах. Щастя – це коли тобі не байдуже, коли ти вмієш співчувати й радіти…

Білявка раптом здивовано озирнулась, ніби відчула чужий погляд. Смарагдові очі зблиснули, а вираз обличчя красуні миттю став такий, ніби аристократична мадам в тарілці з вишуканою стравою виявила таргана. Олеся відвела погляд. Важко, мабуть, тій пані жити з таким ставленням до світу. Дивні ці люди… Всі дивні…Та й вона сама… Нічого не радує, не цікавить… Доводиться буквально змушувати себе заходити до магазинів, спілкуватись з людьми, купувати продукти по списку мами. Каторга якась... Олеся зітхнула й попленталась на вихід з торгівельного центру до магазинчика «М’ясна-весна», у якому ненька дала завдання придбати якоїсь там особливої ковбаси.