Глава 13

Олеся

 Підкоряючись звичній мелодії будильника Олеся сповзла з ліжка, змушуючи себе прокинутись та зібратись на роботу.

–Ранній підйом, то таки витончена тортура, – сонно пробурмотіла дівчина, замотуючись у довгий теплий халат та чимчикуючи перевірити, як працює газовий котел. В кімнаті було до чортиків холодно.

Система опалення в її будиночку була не дуже вдало налаштована, ще й старий котел мав звичку гаснути і вимикатись, якщо надворі був сильний вітер. Що, схоже, він цієї ночі і зробив. Чи то вона сама його вимкнула? Олеся помотала важкою головою, намагаючись згадати, чи не прокидалася, але потім махнула рукою і, тихо лаючись, натисла невеличку кнопку на металевому монстрі та піднесла до запальника підпалену газету. Пихнуло невеличке полум’я у запальнику, за пару хвилин увімкнувся і сам котел, а сонна дівчина попленталася до ванної кімнати.

Дзеркало теж було не в гуморі, бо продемонструвало змучену бліду істоту, найяскравішою плямою на якій були невеличкі рубінові сережки у вухах.

–Схоже без майкапу до людей краще не виходити…– скрушно зітхнула сонна пані, повернулась до кухні, поставила чайник й пішла шукати косметичку.

Три тижні на лікарняному пройшли, як у тумані. Олеся навіть терапевта, що, наче, вчора лікарняний листок оформлювала, ледь згадувала, хоча в графі діагноз написано лише «ОРВІ з ускладненнями». З яких це пір такі дивні ускладнення ОРВІ? Мабуть мутує…

В офісі появі зниклої працівниці зраділи, бо за час її відсутності накопичилося багацько роботи.

–Як ти могла захворіти й навіть на дзвінки не відповідати! Добре хоч сестра твоя подзвонила, сказала, що ти у неї лікуєшся! – налетіла на пропажу з порогу Оленька. Втім сердитий тон жіночки погано поєднувався зі стурбованим виразом обличчя та ретельним оглядом Олесі. Дівчина одразу зрозуміла, що варто їй хоч раз чхнути при редакторі, й та її ще на тиждень відправить лікуватись.

–Сестра? Ні, то, мабуть, мама, вона зі мною до лікарні їздила. Вибачте, каюсь, самій не сподобалось, зобов’язуюсь більше не хворіти, – старанно імітувала жартівливий реверанс Олеся з показово бадьорим виглядом та, під уважним поглядом керівниці, пройшла за своє робоче місце. Сестра… Це ж треба було додуматись маму сестрою назвати… З якого дива Оленька взагалі вирішила, що в неї є сестра? Була, так, проте давно. І якби вона у неї лікувалася, з урахуванням, що сестра вже більше десяти років «проживає» на кладовищі, то було б дуже-дуже дивно.

–А, ну може. Дивись мені… Сьогодні йди раніше додому. Не потрібно мені тут робітницю-героїню вдавати. Не знаю, як тобі закрили лікарняний, бо особисто в мене твій вигляд викликає сумніви…– зупинившись у дверях, редактор критично оглядала дівчину.

–Ні-ні, все нормально. Просто тяжко після стількох вихідних на робочий режим налаштуватись, – поспіхом заперечила їй підлегла.

–Вихідних. Ну-ну. Складається враження, що виходила ти на той світ прогулятись. Виглядаєш, як з хреста знята, – похитала головою Оленька та нарешті почимчикувала до свого кабінету.

Олеся полегшено зітхнула й зайнялася розгрібанням робочого завалу. Скоро новий рік, потрібно якнайшвидше підігнати всі «хвости», а тут ця дурна хвороба.

–Ти чим, хворіла, пропажа? – з цікавістю кивнула Наталка, заварюючи собі ранковий чай.

–Не повіриш, але якесь там ускладнене ОРВІ, – знизала плечима Олеся.

–Мдя, довгенько ти тоді мабуть з тим кавалером після роботи гуляла, якщо так прихопило, – похихотіла подруга.

--Яким кавалером? – спитала Олеся, не відриваючи погляду від зображення на моніторі.

--Ну з тим харизматичним красунчиком. Ти ж саме з ним пообіді поїхала, коли тебе Оленька додому відпустила.

--Ні, ти щось наплутала. Я сама додому їхала, – відмахнулась Олеся, не піднімаючи голови і не помітивши спантеличено-ображеного обличчя колеги. Не до дурних балачок коли роботи хоч греблю гати, і та гребля має рятувати, мінімум, від цунамі…

Повернувшись ввечері додому, дівчина почувалась, як вичавлений лимон, проте занадто занедбаний вигляд власної домівки змусив її взятись за прибирання. Тим паче скоро Новий рік, а неї тут і кінь не валявся.. Витираючи полиці Олеся мимоволі дивувалась кількості пилу. Таке враження, що вона не хворіла, а була невідомо де. Впорядкування будинку затяглося до глибокої ночі, тож зранку дівчина почувалася сомнамбулою на автопілоті. Кава, трамвай, тролейбус, магазин,  пішохідний перехід…

Вереск гальм, удар і скрегіт металу, просто поряд з дівчиною мали ефект вибуху бомби. Олеся від жаху підскочила, зіщулилась, заплющила очі і… заклякла посеред дороги. Дурний «синдром тушканчика», як колись казала сестра. Ідіотська звичка в паніці завмерти, замість того, аби тікати, рятуватись, щось робити. Як же за це її колись сварила Саша…

За кілька секунд, повіривши таки, що небо, чи більш матеріально-травматичні предмети їй на голову не впали, дівчина нарешті обережно розкрила очі і вперлася поглядом у аварію. Судячи з усього, прямо на Олесю летіло велике біле авто, але йому на переріз вискочило інше. Лівий бік синього капоту з написом «Renault» завмер в міліметрі від переляканої дівчини.