Глава 8

Артем

Жителі невеликого містечка під назвою Піско, непогано повеселилась, спостерігаючи розваги чудних іноземців. Спочатку вони зацікавлено дивились, як розлючений Артем виніс з готелю на плечі дівчину, замотану у ковдру, як мумію, і бадьорим кроком попрямував до моря, обіцяючи «шубовснути у воду це апатичне непорозуміння», а потім, як вмить ожила Олеся, в одній білизні, з обуреними криками ганялась за тим «героєм» пляжем, жбурляючи у нього все, що траплялось під руку.

–Та ти геть збожеволів? Сон – то святе! Мало того, що притяг мене без дозволу к чорту на роги, так ще й втопити вирішив? Гад! Нелюд! Та якого авакова ти взагалі до мене причепився! Не хочу я нічиєї турботи! Мені й самій з собою прекрасно! Я вдома чудово жила доки ти не намалювався! Куди побіг? Стояти! Ось я тебе зараз дістану! Я покажу чого вартий невчасно розбуджений звір, навіть якщо то хом’ячок! – репетувала Олеся так, наче в неї раптово вселилась банши. Наче то й не вона десять хвилин тому покірно погоджувалась полишитись де завгодно, хоч посеред дороги, аби лишень її не чіпали. Океан чудово впорався з завданням «розбудити». Навіть занадто.

Артем тікав пляжем від маленької розлюченої фурії ледь ухиляючись (натренував на свою голову!) від капців, каміння, кокосів, чийогось рушника, весла, і намагаючись щось пояснити. Та де там! Дівчисько нагадувало скажену дику свинку!

Хвилин через двадцять, коли молодик вже серйозно обдумував варіант акуратно заспокоїти підопічну чимось важкеньким, вона таки вгамувалась та втомлено всілась на пісок. Яке щастя, що фізпідготовка в неї досі не дуже гарна! Хоча продемонстровані успіхи вражали.

–Олесю? – Артем акуратно підійшов, готовий будь-якої миті відскочити.

–Що? – втомлений голос дозволяв сподіватись, що пляжна розминка завершена.

–Що трапилось в місті три дні тому? Бо твоя звичка впадати у сплячку, як ведмідь, починає мене тривожити. Ти жирку для подібної розваги не нагуляла.

–А я проспала три ді? – легкий подив у голосі, сповіщав, що дівчисько знову не відстежує час, і Артему то зовсім не подобалось.

–Так. То що там трапилось?

–Дивно, я думала ви всевидючі. Ви ж бачили, що я роблю на іншому боці Землі, а тут містом погуляла, а ви не знаєте як,  – скривила мармизу Олеся.

–Яка дурня, звичайно не все. То що трапилось?

–Ти дійсно не знаєш?

–Знав би, не питав, – Артем втомлено всівся поряд, – Я думав прогулянка містом піде тобі на користь, тому й не заважав розігрувати ту виставу з втечею. Але ти раптом просто зникла. Прямо посеред парку! На таке навіть я не здатен! А коли повернулась, то твоя енергія змінилась, а ми не розуміємо причин.

–В парку… В парку я декого зустріла…

–Кого?

–Не знаю… Він сказав що він сірий, чи то його так звуть… Але він наче ніс в собі веселку, світло, щастя… І… – відсторонено-розпачливо почала розповідати дівчина, не помічаючи відвертого ошелешення Артема. – Мені байдуже, нехай би він звався навіть сіро-буро-пошкарябаний, він мені потрібен. Він ніби  частина мене. Важлива, життєво-необхідна. Так дивно…  Я так хотіла піти з ним, чи затримати його.  Ті миті спілкування такі…неймовірні… не знаю… Я ладна все віддати, аби повернутись назад, чи хоча б зануритись у цей спогад. А у ві сні спогад простіше повернути… Але він зник.  Покинув мене посеред незнайомого міста в ваших з Коййею лапах. От чим я завинила, що маю таку халепа? Я ж просто хотіла додому! В свій маленький затишний світ…

–Сірий!?? Ти зустріла Сірого? – безцеремонно перебив її чоловік.

–Ти його знаєш? – підняла Олеся погляд на свого співрозмовника.

–А… Гм… Так… Ні, ти просто неможлива! – Артем підскочив і швидко попрямував у готель.

–Яка конкретна відповідь, – пробурмотіла йому в спину дівчина, а потім обурено крикнула. – Я хочу додому! Просто повернутись додому! Невже це така неймовірна забаганка?!

Чоловік на дівочі крики й вухом не повів, а вона, розмазуючи по обличчю злі сльози, шмигнула носом і повернулась до моря, що байдуже шурхотіло хвилями. Сил знову бігти та навіть встати, просто не було.

Олеся дивилась на сонце, що опускалось до горизонту, на блакитне з якимось зеленим відтінком небо і з відчаєм розуміла, що, на жаль, просто проспати весь цей жах не вийде. Хочеш не хочеш, а доведеться вставати і йти далі, жити далі… Тільки от бажання геть не було… Єдина персона, що викликала в неї сплеск якихось прагнень з’явилась і зникла, як міраж. І чи була вона?... Втім, судячи з реакції Артема, щось точно було. І схоже воно незвичніше, аніж їх загадкова Тінь. Цікаво хто ж той чоловік-веселка? І чи знайде її, як обіцяв? Дівчина торкнулась пальцями чоловічої каблучки, котру повісила собі на ланцюжок, задумливо подивилась на сріблястий метал, сірий камінець. Річ була наче простою, але ніби випромінювала тепло. Олеся прикривши очі намагалась відчути окрім цього тепла і того загадкового незнайомця, прорахувати… Ні… Перед очима поставав лише неясний образ веселки з нотками тихого смутку. Ні прорахувати, ні зрозуміти… Вже третій дивний тип в серед її знайомих за останній час. Але хто ж він такий, що її аж так струсило? Настільки, що вона раптом виявила в собі бажання за кимось бігти, гублячи капці. Втрата ж голови від одного погляду на хлопця, зовсім їй не притаманна. Що вже казати про поцілунок з першим зустрічним. А поцілунок таки був неймовірний…