Глава 3

Ганна

Ганна сиділа на порозі своєї старенької хати й чистила цибулю. Руки робили звичну роботу, майже не вимагаючи уваги бабці, яка відсторонено дивилась у сіру далечінь за городом і думала про одну зі своїх правнучок – Олесю.

Онуків та правнуків старенька мала багато, але далеко не всі її так турбували, як ця дитина. За Олесеньку давно боліло серце. Ця правнучка була обдарована, проте скритна і беззахисна. Останній раз коли дівчинка приїжджала, Ганна намагалась з нею поговорити, але дитина лише ввічливо кивала головою, слухаючи краєм вухи «казочки» бабці. А їй потрібно було почути, бо ж вона, несе світло, не розуміючи, що те світло декому може різати очі.

Бабуся, тяжко зітхнувши, скинула з пелени лушпиння в плетену корзину й набрала нову порцію цибулі. Жінка буле вже достатньо стара, аби бачити багато з того, що зазвичай  не помічає молодість, і недостатньо втратила розум, аби усвідомлювати – правнучка в кращому випадку, просто не зрозуміла про що мова,  в гіршому – вирішила, що старенька геть розум втратила… Ох вже ця молодість. Стрімка, нерозсудлива пора, але ж саме це робить її такою чудовою. Саме молодість зносить встановлені обмеження, змінює основи, робить прориви, прагне дізнатись більше, змінити світ. А старість…Старість це мудрість прожитих років і погляд у далечінь, одна біда, найяскравіше у тій далечіні – власне минуле. Чим старшою та немічнішою ставала Ганна, тим чіткіше розуміла власну непотрібність. Діти виросли, онуки теж, друзі і однолітки в більшості вже пішли, полишивши самі спогади та фотокартки. Діти онуків теж виросли. Вони зовсім не такі, якою була сама Ганна, чи її діти. Їх складніше зрозуміти, у них інші цінності, інтереси. Вони такі далекі від природи… Неможливо далекі. Навіть ті, хто відмічені давнім даром, як Олеся.

Раніше, коли ще була жива матір Ганни, таких як Олеся, називали шептухами. Ці здібності не були явними, та все ж про них здогадувались. Як здогадувались односельчани у війну, що не просто так ланцюжок дрібних випадковостей врятувала від вогню їх село, хоча все навкруги спалили, що не випадково майже всі жителі села вижили, коли німці, після чергової диверсії партизан, витягали на сніг всіх, до останнього немовля, і вимагали повідомити місцезнаходження «червоних», під загрозою розстрілу… Але у дару є свої межі… Не можна врятувати всіх, не заплативши відповідну ціну… Мама намагалась – пішла сама. А зараз Олеся… П’яте покоління. Дитина бездумно витрачає свої здібності рятуючи випадкових людей, не співвідносячи сили, не розставляючи пріоритетів. Дяка Богу, що хоч іноді йде до природи відновлюватись. Щоправда зараз того вже занадто мало, бо дитина постійно живе в місті.

Колись маленька правнучка приїжджала до Ганни в село. Прабабці Олесю іноді полишали саму, іноді зі старшою сестрою. Коли дівчаток було двоє, Ганні було простіше. В ті часи правнучки днями блукати лісами та ярами і, пішовши зранку, могли повернутись лише ввечері з букетиком польових квітів та торбиною ожини чи диких яблук. Але тоді верховодила Олександра, в якої була така тяга до природи, що вона мимоволі заражала цим всіх, хто спілкувався з нею. Не лише Олесю, а й всіх двоюрідних та троюрідних сестер та братів, котрі зазвичай далі дискотеки та телевізора й носа не потикали. Саша всіх  виводила «в поля». І ті йшли! То дітей ледь чи не віником з хати виганяти потрібно було, вимагаючи провітритись, бо пилом вже вкрились, а тут – самі! Самі збирались й зникали галасливою компанією майже на весь день. Саша водила всіх по тим ярам-долинам, і, звичайно, Олеся була перша у списку «на вигул».  І це було добре. Старша правнучка за пару тижнів «гостювання» примудрялась так всіх родичів привчити до подібної розваги, що після її від’їзду ті продовжували традицію, до кінця літа засмагнувши, як циганчата й загубивши більшість шкідливих звичок між походами до лісу та поїздками до річки. І лише Ганна тоді бачила, що то так проявлявся вплив двох правнучок. Одна була яскравим криголамом, а інша двигуном змін. Вони обидві були унікальні. Олександра голосно і щиро захоплювалась оточуючим світом, Олеся – мовчки, але від того її вплив на людей був не меншим. Ті, хто був в такі моменти поряд з дівчатами, раптом наче прозрівали і з подивом дивились навкруги. Дітлахи з подивом усвідомлювали, що жили тут і ніби не бачили оточуючий світ, не звертали уваги, не чули, не відчували. Це спантеличення прозрінням супроводжувало багатьох, хто опинявся в компанії двох сестричок. Спантеличення і зміщення пріоритетів, які полишалось надовго, яким би коротким не був час проведений поряд з дівчатками.

Але то було давно, до смерті Олександри. Останнього разу Олеся приїжджала роки три тому і вона  сильно змінилась. Правнучка й раніше не була дуже активною, а нині її прагнення жити взагалі старанно сховалось, причаїлось. Наче вона не живе, а перечікує життя, сприймаючи його, як вимушену повинність. Що тому виною: минуле, її дар, що все більше набирає сил, чи просто дорослішання, Ганна так і не розібралась. Не встигла. Та й слабенька вона вже, сил вистачало хіба що сидіти на ганку, грітись в скупих променях осіннього сонечка, іноді робити якусь простеньку роботу. Ще й здібності заснули, не допомагаючи порозумітись з обдарованою дитиною.

Олеся

Попри галас будильнику, прокидатись Олеся зовсім не бажала. Черговий ранок був сірим, похмурим і взагалі мало схожим на ранок. Чи то вечір, чи то світла ніч. Дівчина ніколи не була жайворонком, а восени їй взагалі важко давалась та процедура. Але на третій пісні будильника вона таки сповзла з ліжка, сонно поплелася до ванної кімнати намагаючись прокинутись. В ритмі сонної мухи почистила зуби, поставила чайник на газ, відкрила вікно, визирнувши на важкі дощові хмари і дрібний дощ.