Глава 2

Олеся

На шляху до зупинки трамваю Олеся звично обирала найменш зайняту частину тротуару, ту, де реальність для неї не нагадувала строкатий килим. Проте сьогодні це не врятувало дівчину від несподіванок. Панянці, яка налетіла на неї і почала поспішно почала вибачатися, на вигляд було років тридцять п’ять. Невисокого зросту, худенька, з заклопотано-втомленим обличчям, коротким хвилястим русявим волоссям, Темна куртка, сумка на плечі, пакет в руках. Жіночка була щиро засмучена прикрим випадком, а Олеся з цікавістю роздивлялась лінії долі, що складним візерунком огортали незнайомку. Кажуть «випадок», то псевдонім сил, що не бажають підписуватись власним ім’ям. Іноді Олесі здавалось, що саме місто невимушено  влаштовує трапунки, ставлячи на її шляху людей, яким хоче допомогти.

Отже подивимось… Ага, хто б сумнівався… Завтра у незнайомки на роботі, під час незначних ремонтних робіт в офісі, обвалиться шматок металевої конструкції. Жіночка в цей момент  проходитиме прямо під нею. Удар, з точністю снайпера, поцілить у скроню і має призвести до смерті… А в панянки ж двійко дітей та й сама вона світла людина. Хм, щоб таке придумати, доки вона в зоні досяжності? О, є ідея! Будемо сподіватись, жіночка не сильно образиться за подібний експромт. Втім, вона ж ніколи не дізнається, а це в будь-якому випадку краще за смерть.

Відійшовши в сторону і присівши на лаву в невеликому сквері, Олеся прикрила повіки, бо так було зручніше працювати, та й слабкість, що останнім часом накочувала на дівчину після подібних експромтів, краще перечекати сидячи.

Блимнули вуличні ліхтарі, маскуючи стрімкий зблиск світла у темно-сірому масиві, а за мить, наче умилась, відновлюючи колишнє сяйво, одна з маленьких зірочок в річці туману, що струменів численними вулицями.

Місто дійсно іноді направляло людей до своєї улюблениці, бо її діяльність прикрашала його монотонну буденність. Олеся для міста була цінним світлячком у щільній напівтемряві. І нехай, не всі мешканці були тьмяні та безликі, настільки яскраво, як іноді починала зблискувати ця дівчинка, давно вже ніхто тут не сяяв. А ще вона вміла відновлювати майже згаслі вогники, які потім довго радували місто мерехтливими зірочками. Саме через це місто, в міру сил, старанно намагалось сховати цю жительку від інших, тих, хто хвилями розповсюджував сіру байдужість, а потім і темряву.

Таня

Тетяна нарешті сіла в побите життям маршрутне таксі. Потерті сидіння, запилені занавіски та іржаві сходинки не дивували жіночку, яка й не таких «динозаврів» бачила на своєму маршруті. Що поробиш, це по центру міста їздять пристойні машини, а на околиці – все, що водій міг змусити рухатись. І на той автопарк монстрів могли дивитись лише люди зі стійкою психікою, а саме – робочий клас, що не переймався естетикою, коли нагальною проблемою було дістатись додому з оптимальним співвідношенням ціни та витраченого часу. Зранку, на дальніх околицях міста, люди взагалі пхались, як сардини, навіть у випадкові вантажні «Газелі» без вікон та сидінь. На чому тільки не поїдеш, аби уникнути штрафу за запізнення.

Таня саме влаштувалась на останньому «сидячому місці» коли в її кишені задзвонив телефон.

–Алло, Настюша? Так, доню, вже їду, скоро буду. Ти вже повечеряла? Сідай робити уроки… Тато прийшов? Добре, куплю олівці…– жінка повернулась до вікна і не помітила уважний погляд синіх очей. А між тим чоловік, що сидів через два сидіння й уважно її роздивлявся, дістав свій телефон та набравши якийсь номер, почав поспіхом виходити з маршрутки,

–Це знову не вона. Лише залишковий відбиток, – роздратовано бурмотів він в трубку, ігноруючи невдоволення пасажирів, котрі ще намагались зайти. – Коййя, мене це місто скоро з розуму зведе! Та шукаю, шукаю…

Чоловік полишив маршрутне таксі, а Тетяна, завершивши розмову, знову повернулась до буденних думок.

Півгодини  в транспорті, що нагадував забиту під зав’язку банку шпротів, котра старанно стрибає по вибоїнам в ритмі баскетбольного м’яча, і ось вже видно потрібну зупинку. На виході Таню штовхнув дебелий чолов’яга, що кудись дуже поспішав. Жінка не втрималась на  підніжні і впала, відчула біль в руці, проте не звернула уваги. Хтось з пасажирів спробував присоромити незграбу, але той огризнувся нецензурною лайкою й не озираючись пішов, а постраждала повільно встала і втомлено направилась додому. Життя привчило її не шукати совість у подібних «джентльменів» та й взагалі не дуже перейматись отриманими у громадському транспорті синцями. Та що синці, був випадок коли вона, вийшовши з переповненого автобусу, виявила на власній спині брудний відбиток чийогось черевика!

Прийшовши додому жінка старанно не звертала уваги на біль, бо мала купу хатніх справ, але рука почала набрякати. Чоловік, помітивши проблему, попри запевнення дружини «саме пройде», відвіз її до лікарні. Діагностували закритий перелом.

Вже глибокої ночі Тетяна, засмучено роздивляючись загіпсовану руку, згадувала що не встигла зробити на роботі й роздумувала, як скоротити термін лікування, адже це геть сумно позначиться на зарплаті. Не пощастило. Що ж за біда? І так виплата грошей вже сприймається, як диво, а тут же ще й вирахують дні хвороби. Оплата лікарняного буде лише з офіційної заробітної плати, а там такі сльози… На «Сапфірі» більшу частину зарплати видавали «в конверті», а за документами майже всі мали мінімальну ставку, а то й половину чи чверть. Відпустки й лікарняні, керівництво підприємства сприймало лише, як привід зекономити.