Глава 1

2013 рік

Тьмяний ранок листопаду обласний центр зустрів в звичному ритмі: їздили автомобілі, автобуси, трамваї,  поспішали на роботу люди. На тротуарах активно стрибали, перелітаючи з місце на місце з-під самих ніг перехожих, спритні горобці, похапцем вихоплюючи крихти у неповоротких голубів. У низьке сіре небо м’яко вливався дим численних заводів та котелень, і, навіть якщо пильно придивитись, важко  було розрізнити де закінчувався дим і починались хмари. Та в небо майже ніхто не дивився, бо початок робочого для не передбачав часу на мрійливі погляди.

Взагалі це місто виглядало сірим, безрадісним. Сховали до наступного літа яскравий одяг люди, майже осипалось з дерев листя, оцвіли на клумбах мільйони троянд, і тільки вкриті пилом бігборди та рекламні вивіски майоріли недолугими кольоровими плямами.

Але місто було похмурим не лише через осінь, а радше тому, що від заснування жило в режимі «робота, робота, робота». Воно звикло не відволікатись на дрібниці, жарти, красу оточуючого світу, адже тут завжди в першу чергу цінували результат і демонстрацію успіху, часто не зважаючи на ціну. Місто звикло, що його жителі в більшості своїй жили в рамках нескінченного «треба», під незмінним пресом втоми від роботи, а навіть отримавши можливість відпочити, не рухались далі звичної колії. Але бували моменти, коли люди дивували місто. Серед сіро-безликого мільйону мешканців іноді зблискували дивні зірки, здатні осяяти незмінно заклопотаний ритм життя, помітити, що окрім набутої з роками черствості, це місто здатне на подив та радість, любов, а іноді навіть на специфічний гумор. Просто не всі це бачили, відчували… Хто помітить його щире спантеличення, висловлене в заторах на вулицях, що утворились «на рівному місці»? Хто почує плач у скрипінні іржавого металу численних промислових зон? Хто роздивиться несподівану радість у веселковому зблиску вікон, чи розрізнить сміх в лопотінні крил голубів, що раптово злетіли в небо? Але дехто чув, бачив, відчував. І місто це цінувало…

Олеся

Вздовж ряду невеликих магазинів, йшла молода дівчина. Каштанове волосся, карі очі, тендітна статура, сіренька курточка, чорні штани, чобітки. Вона розсіяно роздивлялась натовп, що обтікав її, ніби ріка, яка нескінченним потоком  виливалася з одних маршрутів громадського транспорту і розтікалася по іншим. Центр міста, транспортна розв’язка, тут людно в будь-який час, але ранок робочого дня – найактивніший.

Люди, люди. Вони для Олесі були, як різнокольоровий жмуток листя, кожен з яких стрімко летить, не відаючи свого шляху, не озираючись, не роздивляючись навколо… Заклопотаний безперервно рухливий натовп – енергія, що наповнює життям артерії міста. Міста, яке проводжає своїх мешканців на роботу і побачення, спускає до шахт та піднімає на телевежі, спостерігає за шаленими перегонами на нічних вулицях й тихими прогулянками у парках. Воно живе своїми людьми, але люди не часто усвідомлюють, що вони і є його життя. Його кров, рушійна сила. Але чи вона визначає напрямок розвитку? Дівчина часто думала про те, що місто знає про своїх мешканців все, але як іноді мало вони знають про нього. Чи багато з цих людей  хоч раз відволіклись від буденних справ і роздивились місце, в якому живуть?

Олеся привітно усміхнулась десятиповерховому будинку, що виходив своїми вікнами на гомінливу площу і круглу високу будівлю торгівельного центру. Щодня крокуючи повз цей дім, дівчина не могла позбавитись відчуття, що його вікнами на неї дивиться саме Місто. Не дуже старе за мірками історії, але із багатим досвідом нелегкого життя. Іноді Олеся уявляла душу рідного міста в образі такого собі немолодого чоловіка у запиленій робі, с сильними натрудженими руками, з акуратною, але майже сивою бородою. Серйозного, майже завжди заклопотаного. Він їй здавався суворим, але й добрим, а ще трішки наївним і дуже-дуже втомленим.

Заскочивши у потрібний тролейбус та вдало влаштувавшись біля вікна, Олеся деякий час задумливо споглядала на пропливаючі за склом магазини, парк, прогулянковий міст через міський ставок, одягнений в граніт і світлу плитку солідний бізнес-центр, житлові будинки. Думки дівчини неспішно блукали, доки на одному з перехресть її увагу не привернув автомобіль, що проскочив на червоне світло. Поспішає кудись водій. Занадто поспішає… Мимохідь проглянувши його траєкторію, Олеся побачила, що ще за два перехрестя водій, не помітивши, що машина праворуч пригальмувала пропускаючи пішоходів, зіб’є жінку з трирічною дитиною. Обох на смерть. Буде довгий судовий процес, адвокат намагатиметься доводити, що молодик не винен, але він сам не зможе виправдати себе. Потрапить до в’язниці… І до кінця життя буде з жахом згадувати той моторошний звук удару об капот. Зламані життя через елементарний поспіх… Ні… Так не піде…

Прикривши очі, наче заснула, Олеся м’яко вклинилась у реальність. І ось вже нерозсудливий водій, не доїхавши до рокового перехрестя, задивився на красуню в запаморочливому міні (ну то й що, що на вулиці листопад, кого то хвилюватиме за мить?). Задивився і… в’їхав у бампер Porsche попереду.

Олеся усміхнулась кутиками губ: « Ну от, хлопче, тобі тепер забезпечена пристойна, але не настільки трагічна торбинка проблем. Можеш не поспішати». Дівчина з цікавістю подивилась вже з вікна тролейбуса, що саме порівнявся з учасниками ДТП, на молодого круглолицього хлопця в джинсах та світлому светрі, що засмучено виходив зі свого Renault. Нічого, переживе, зате жінка з малечею, ні про що не здогадуючись, успішно перейшли дорогу й пішли до дитячого садочку. Та й молодик «попав» лише на гроші.

Несподіваний промінь сонця пробився крізь хмари і, віддзеркаливши від одного з вікон старого будинку, розсипався по Олесі веселковими сонячними зайчиками. Дівчина щиро усміхнулась у відповідь – їй знову здалось, що Місто схвалило цей імпульсивний вчинок. А, можливо, просто сміється зі спантеличеного «щасливця».