Розділ 20

Посвята мала відбутись вранці. Тому відразу після їдальні Іса та Уна й усі цьогорічні непрощені пішли за… феєм готуватись до неї. Чоловік з бородою та казковими фейськими крильцями позаду залетів до їдальні з текою у руках і голосно прочитав імена непрощених. Мене, звісно, у тому списку не було. 

– Хто це? – тим часом тихенько поцікавилася я в Альби, вказуючи на фея. 

– Раса флорусів. Їх в академії багато. Є і жінки. Вони здебільшого помічниками магістрів працюють, – пояснила мені дівчина, поки усі новачки залишали їдальню. 

Я трималася біля Альби й Бенни. Підвіска, яку надів на мене Ян, трохи холодила шкіру під темно-фіолетовою сукнею з невеличким вирізом. До дівчат біля манівців ще приєдналися їхні подруги й ми всі разом відправилися у ту дивну круглу залу зі скляною стелею та білосніжною підлогою.

Поки ми шукали вільні місця, я ловила на собі зацікавлені погляди. Вони вже знають хто я. Шепочуться між собою, киваючи у мій бік. 

Ми сіли на третій сходині і я спробувала хоча б не звертати уваги на це все шепотіння за спиною. Але мимоволі водила очима, шукаючи Сойлерса в натовпі адептів, котрі повільно розсідалися хто де. 

Він зайшов одним з останніх… у компанії тих двох дівок, що допитували мене на сходах. Кучеряву блондинку Ян відверто за талію притискав до себе. Позаду них йшло ще два хлопці – такі ж розслаблені та нахабні у кожному своєму жесті. Вони, сміючись, зайняли місця з протилежного від мене боку, на першій сходинці. Саме там ніхто не наважувався сісти. Тепер стало зрозуміло чому. Це їхні місця. 

– Приперлися, – пробубоніла Бенна, дивлячись з-під лоба на веселу компанію. 

Я чомусь теж не могла відвернутись від них. А варто було б… 

Поки дівчина, котру Ян так недвозначно обіймав, щось нашіптувала йому на вухо, той знайшов мене. Навіть на такій відстані я відчула себе зовсім незахищеною перед ним. А він лиш криво всміхнувся та… підморгнув.

Змусила себе відвернутись. Чому так сильно стискає груди? Чому давить і не дає нормально дихати? 

Всі різко затихли, коли в суцільному потоці яскравого сяйва у центрі зали з'явився ректор Лоран. На ньому сьогодні буда білосніжна мантія, але такі ж незрозумілі мені ієрогліфи прикрашали її зверху до самого низу. У руках він тримав золоту вазу плескуватої форми. З великим білим кристалом по центру.

– Сьогодні знову настав той день, коли ми зустрічаємо нових пробуджених!! – голос ректора розійшовся гучним відлунням по всій залі й відчувався у тілі легкою вібрацією. – Вони змогли подолати бар'єр Ровенни. Тепер наше завдання повернути їм родову пам'ять та навчити жити з силою, зі своєю силою, яку вони змогли собі повернути. І зараз Чаша пробудження допоможе нам усім відчути та порадіти за кожного з них!! Нехай почнеться посвята адептів Багряної академії!!

Вони заходили по одному. Поруч летіли ті самі флоруси, але тут були красиві дівчата у яскравих сукнях та з такими ж яскравими крилами. Вони підбадьорювали наляканих новачків, всміхаючись їм та щось тихенько нашіптуючи. Усіх до одного супроводжували гучними аплодисментами. В мене серце в п'яти опустилося від усвідомлення цієї різниці…

З нашого світу, де ми народилися та виросли, нас гнали під конвоєм, у кайданах та під зливою проклять. 

Тут… зустрічають аплодисментами. Розум відмовлявся вірити в побачене, а серце вже завмирало, ніби знаючи істину.

Кожен з новачків підходив до ректора й опускав дві руки у вазу. Вона відразу ж починала яскраво світитись та немов хвилями від каменя відходила сила. Я теж відчувала її. Всі відчували тут силу кожного… пробудженого. Це було неймовірно. Магія, виявляється, навіть смак свій має. Я запам'ятала смак сили бойових магів – це смак холодної джерельної води… Обов'язково відчую його знову.  

Після посвяти мага ректор називав рівень його сили. Бенна тим часом тихенько розповіла мені, що всього рівнів пять, але зазвичай більше четвертого не буває. На цей час лиш кілька адептів мають п'ятий рівень і до того як вона назвала перше ім'я, я вже розуміла хто це – Ян Сойлерс. Не дарма ж тоді біля озера ніхто не наважився дати йому відпір. З тих кого ще називала дівчина я знала лиш Кайлена, того, хто витягнув Ісу з туману. 

Закінчилася посвята промовою ректора. Він знову привітав усіх пробуджених, а потім заговорив про навчальний рік, котрий мав початись від завтра. Він розповідав такі речі, які нам, новеньким, взагалі були незрозумілі. Чергування, правила, санкції… Щось про якесь гніздування нагадав та про те, щоб всі з повагою та терпимістю відносилися до новеньких в академії. 

Нас було всього п'ятнадцять, тому ми теорію будемо всі разом проходити, а от розвивати та приборкувати власні сили почнемо разом зі старшими адептами, кожен за своїм факультативом. Так пояснив нам Лоран. 

– Ми будемо вчитись з тими, хто вже не перший рік в академії? – тихо перепитала в Альби.

– Так, – всміхнулася мені дівчина. – Але не хвилюйся, це тільки спочатку дивно звучить та насправді там своя система в магістрів і всі здобувають знання легко. Та й перша якась дійсно суттєва практика у вас далеко не відразу почнеться. Спочатку будуть легкі магічні проби, навчання самоконтролю та теорія загальна.

Мені ці новини подобалися. Бо сили в мене поки немає, а теорію я засвоїти можу точно.  

Після посвяти я попросила дівчат провести мене через манівці відразу до кімнати. Ходити ніде поки бажання не було. Можу тільки собі зізнатись, що мною керував страх. Всі сильні, а я слабка. Всюди тут для мене небезпечно. Тому до самого святкового обіду я просиділа у кімнаті. Потім на обіді слухала щасливу Ісу, в якої бойова магія була четвертого рівня. В Уни теж четвертого, але вона маг розуму. Іса постійно жартувала, що спалить її, якщо та надумає копатись в неї у голові, а Уна відповідала, що й за гроші у ту дурну голову не залізе. 

Всі сміялися, жартували, були в піднесеному після посвяти настрої. Я ж постійно думала про вечір. Він сказав, що прийде за мною, щоб вчити боротись з водою.