Розділ 19

Він розлючений. Він важко дихає. Гнів блищить у його очах. Але Ян не зробив мені боляче. Крізь суцільний страх я все ще це розумію. 

– Ти ніколи не погодишся вислухати мене? – промовляю, дивуючись, що мій голос навіть не тремтить. 

– Це не має ніякого сенсу, Дая, – скривився і, відпустивши мене, зробив крок назад. – Ми обоє знаємо правду. Але зараз не про наше минуле. Зараз ти маєш зрозуміти – місяць тобі треба виживати самій. Від фізичного впливу я тебе захистити не зможу. 

– Думаєш твої прихильниці повидирають мені волосся? – хмикнула знову дивуючись своїй раптовій сміливості. 

– Думаю це не найстрашніше, що може тобі тут загрожувати, – серйозно відповів він. 

– Що ж… тоді буду обачною. 

– На посвяті завтра ти будеш тільки спостерігати. Тримайся у натовпі й не ходи сама. Потім ввечері я прийду за тобою. Ти маєш навчитись боротись з водою, Дая. Ми займатимемось кожен день, аж до наступної повні. Так треба і, повір, не мені. 

– Зрозуміла. Буду вчитись, якщо так треба, – махнула слухняно головою. 

– Будеш, Клейм, де ти дінешся.

– А ти продовжиш знущатись. Мене прикінчать власні ж сусідки, якщо ти й надалі мене так називатимеш.

– Тому ти й будеш слухняною дівчинкою, Дая, – знову насунувся на мене. – Якщо, звісно, хочеш вижити. 

Набираюся сміливості та першою роблю той останній крок до нього і з такою ж як він злістю дивлюся в його очі:

– Буду. І слухняною буду. І озеро подолаю, і силу свою отримаю. Я не слабка, Яне, і ти це ще побачиш, – подих до подиху, погроза в кожному слові. Я прагну, щоб він її чув.

– Побачу, – раптом всміхнувся він. – А зараз йди спати, Дая. Помрієш перед сном про мене.

Він штовхнув мене до протилежної стіни й в ту ж мить я опинилася у коридорі, навпроти дверей до нашої вітальні. 

– Про те як відкручуватиму тобі голову, – пробурмотіла собі під носа. 

– Безперечно, – хмикнув позаду. 

Обернулася, а там вже нікого нема. 

Бісовий Сойлерс! Впертий бісовий Сойлерс!

Ледве відбилася від запитань дівчат, коли повернулася до них. Лиш сказала що Сойлерс допомагатиме мені готуватись до наступної повні, адже озеро все одно доведеться пройти. 

До вбиральні пішла першою і першою ж лягла спати. Звісно не заснула. Думки власні не дали мені розслабитись. І зустріч з Яном лише погіршила ситуацію. Як мені витримати ці тренування з ним? Як взагалі вижити ще й при цьому?

А вижити я чим далі, тим більше хочу. Злість якась в мені прокидається і саме вона додає рішучості. Набридло бути винуватою без провини. Я все одно докажу йому, що невинна. Для цього мені треба стати сильнішою. 

Дівчата, тихенько перемовляючись, теж лягають відпочивати. Вони подумали, що я вже сплю, а мене тим часом накрили спогади про минуле. 

Ми з Сойлерсами були сусідами. Малою я, як і всі дівчата з нашої вулиці, була по вуха закохана в високого і красивого Яна. Він іншим тоді був. Завжди веселий, привітний та добрий до всіх. 

Він, жартуючи, називав мене принцесою його серця. А я гордилася цим жартівливим званням і казала подружкам, що як підросту, ми з ним одружимося. А потім Ян поїхав в інше місто – працювати й навчатись, бо мама його почала дуже сильно хворіти й він мав забезпечувати її лікування. Ми рідко вже бачились та все-таки лишалися добрими знайомими. 

Той жахливий спекотній літній день змінив усе…

В нас за містом річка протікає. Всі того дня веселилися там. Ми з подружками теж прийшли. Пам'ятаю як мені стало жахливо погано, коли ми всі побачили, що Ян, котрому вже тоді вісімнадцять було, затискав у обіймах якусь дівчину. А мої ж подружки почали ще й глузувати з мене, пригадуючи мені мої слова про весілля. 

Я розлютилася, розчервонілася і втекла звідти. Йшла собі попід річку, не думаючи куди крокую взагалі. 

– Ей, принцесо! Ти куди це так тікаєш?!

Мене десь через пів години мого блукання наздогнав він, Ян. 

– Тобі що до того? Нащо пішов за мною? На пляж краще повертайся, – кидалася тоді на нього, намагаючись за цими нападами приховати своє збентеження.

– Мала, не чуди. Куди ти оце йдеш? Тут далі дикі місця починаються… межа зовсім поруч проходить. Розповідають про аномалії різні. Повертайся давай на пляж, бо мама твоя потім хвилюватиметься…

– А це не твоя справа, Сойлерс. Ти от і повертайся, а я хочу наодинці побути. Покупатись не у такому людному місці, – вже на ходу вигадувала відмазки тоді.  

 – Мала ще, щоб наодинці купатись, – хмикнув він і це був для мене червоний прапор. 

В його очах я була малою дівчинкою… сусідкою. В моїх очах я собі вже тоді дорослою здавалася. 

– А от і неправда, – пирхнула і роздратовано та різко скинула з себе легеньку сукенку, лишившись тільки у купальнику. 

Розвернулася та з розбігу застрибнула з невеличкого обриву у річку. Прохолодна вода зняла з мене ту дивну нервозність і я вже повернула, щоб плисти до берега, де на мене чекав, здається, злий через таку мою поведінку Ян. Ну дурницю скоїла і, швидко це усвідомивши, чесно збиралася просити вибачення, коли виберуся на крутий берег. 

Та раптом мене під водою щось схопило за ногу і потягло на глибину. Ні злякатись, ні про щось подумати я не встигла. Пам'ятаю лиш холод і темряву, а потім мене осліпило яскраве сяйво.

Ян запустив під водою щось подібне до блискавки. Воно пронеслося повз мене і вдарило у якусь дуже страшну зелену істоту з жабрами. Я встигла тільки її руки з перетинками та бік з жабрами побачити. Істота відпустила мою ногу. Далі я вже пам'ятаю як відкашлювалася на березі. 

Він витягнув мене, він врятував мене тоді. І він благав мене не розповідати нікому про те, що я бачила під водою. Я. Тільки я це бачила там.   

Й досі не знаю що то був за монстр… й досі не розумію як батько дізнався про Яна. Бо я йому не розповідала. 

Ян уникав зустрічі з моїм батьком, та й не було його здебільшого вдома, бо це був саме період полювання за непрощеними. Ян сподівався вже скоро повернутись до роботи та хоча б ще рік приховувати свою силу. Він хотів вилікувати маму, підготувати її до всього. Він казав, що відправить її до далеких родичів, щоб та не бачила як його проклинатимуть і виганятимуть зі світу людей. Він благав мене… Але тієї осені він пішов за межу. Тієї осені Ян перетворився на мого особистого монстра.