Розділ 18

Вдень я більше нікуди не ходила. Якось було лячно залишати кімнату. Дівчата повернулися і трохи розповіли мені про територію академії. Я хоч і бачила її зверху фактично два рази та звісно ж все роздивитись не змогла тоді. 

А після вечері наші сусідки запросили нас до спільної вітальні на чай з їхніми смаколиками. 

– Згодом і ви матимете свої запаси, – з посмішкою промовила Альба, коли Іса почала зітхати та казати, що ми бідні храмові миші. – Академія добре платить за навчання і раз на місяць нас випускають через портал до Дель Порто – це найбільше місто в Террасанії. Ми там робимо свої закупи…

– Та витріщаємо очі від побаченого, – засміялася Бенна.

– Не так, точно не так я все собі уявляла, – похитала головою Уна, передаючи наші спільні емоції від почутого. – Нам будуть платити? А за що платити?

– Ну ми ж сюди без нічого приходимо. Тому тут такий закон – усім платять, поки ми не закінчимо академію і не знайдемо своє місце в цьому дивному світі, – знизала плечима Альба. 

– Але неоднаково тут платять. Це від того як ви навчатиметесь залежить, – додала Бенна. – Ну або від вашого рівня сили. Ян твій, приміром, має навіть власні апартаменти, як і викладачі.

– Він не мій, – вставила тихо та мене ніхто не слухав.

– Я чула в нього навіть прислуга власна є, – чомусь пошепки додала Альба.

– Оце крутелик, – хмикнула Іса. 

– Про нього багато чуток ходить, – продовжила Бенна. – Знаю, він платить адептам за послугу. Про прислугу нічого не можу сказати.

– Краще більше розкажіть нам про цей світ, – Уна врятувала мене від цих дурних розмов про Яна. – Ми зовсім нічого не розуміємо. Нам все якось інакше розповідали. Прокляті, непрощені, а тут просто ніби інше життя і звісно купа усього незрозумілого та не смертельного ж.

– Мізки у вас промиті, – важко зітхнула Альба. – Ми таким всі сюди приходимо. 

– Але ми вам не можемо все розповісти. По-перше, ми вас лише більше заплутаємо. По-друге, це робить магістр Дорбін. Він майстер розвіювати ілюзії нашого забитого мислення, – всміхнулася Бенна.

– Охох, як ще довго чекати, – зітхнула Іса. 

– Це тільки цього року так, – Альба кинула погляд у мій бік, я чудово зрозуміла чому цього року так. – Зазвичай все інакше проходить. Посвята відбувається тієї ж ночі, коли ми всі виходимо з басейнів академії. Після посвяти ми з тими речами просто падаємо від втоми. Зранку перше заняття – фізична підготовка, а от на другому відбувається найцікавіше. 

– Це моя провина. Через мене перенесли посвяту, – говорю все як є.

– Заспокойся, – відмахнулася від мене Іса. – Днем раніше, днем пізніше, все дізнаємося. Яка різниця?

– Це провина Яна більше, – промовила Бенна. – Він бар'єр пробив, щоб тебе сюди перенести. Наробив хаосу і йому за це нічого не буде. 

– Як завжди. Такі поза законами, – зітхнула Альба. – Але пропри все, добре що він тебе врятував, – всміхнулася мені, ніби бажаючи підбадьорити. 

– Все правильно, – мовила Уна. – Врятоване життя важливіше усяких законів. 

Ми всі різко замовкли, почувши тріскотіння, і наступної миті мене осліпило сяйво від малесенької блискавки, що блимнула в мене перед очима, а мені на руки опустився клаптик паперу. 

– Нічого собі, – шоковано видихнула Іса. 

– Так бойові маги тут посланнями кидаються, – пояснила Бенна. 

Я ж завмерла, відчуваючи як тіло стискає страх від всього двох слів: “Коридор Клейм”

– Певно це красунчик Ян нашій Даяні написав, – веселилася Іса. – Правда ж?

Вона хотіла заглянути, але я панічно зім'яла той папірець, ковтаючи клубок у горлі. 

– Мені… мені треба вийти, пробачте, – прохрипіла і вибігла у коридор. 

Він навмисно так написав. Знає, що я приховую справжнє прізвище. 

З манівця навпроти з'явилася чоловіча рука, вхопила мене за жакет і затягнула кудись у темряву. 

Від шоку я навіть і не пручалася. 

– Злякалася? – почула голос Яна.

Він запалив маленьку вогняну кульку на долоні й вона зависла у повітрі неподалік від нас, лиш трохи освітивши обличчя. Я не розуміла де ми, але, мабуть, це якась тісна комірка, бо усім своїм тілом я відчувала жар від його тіла. 

– Втомилася вже лякатись, – видихнула, втискаючись у холодну стіну, намагаючись створити між нами хоч якусь дистанцію, щоб мати змогу дихати… не ним. 

– Шкода, – награно зітхнув і для чогось вхопив моє пасмо волосся. – Думав трохи полоскотати тобі нерви. Щоб спалося краще.

– Нащо ти мене сюди затягнув, Яне? Що відбувається, можеш пояснити?  

– Відбуваються жахливі речі, Даааяяя, – якось дивно заговорив Сойлерс. – І ти будеш в центрі подій… якщо пройдеш озеро. Тоді ми й поговоримо про все детальніше. А поки… 

Він різко замовчав. Просто стояв і так уважно роздивлявся моє пасмо волосся. Повільно накручував його на пальця. 

– М’яке… і гладке, хм, завжди було цікаво яке воно на дотик.