Розділ 17

Через манівці до їдальні ми йшли з дівчатами, Альбою і Бенною. У коридорах мені траплялись на очі цьогорічні непрощені. Звісно, усіх в обличчя я не пам'ятала та ми дійсно відрізнялися від інших адептів. Погляд інший… Налякані, здивовані, дуже зацікавлені або пригнічені. Усі різні та всі я один інші. 

В самій їдальні гамірно та людно. Легко загубитись між галасливими адептами. І я радію що тут на мене ніхто поки не звертає уваги. У всіх свої справи. 

Ми йдемо за дівчатами до вільного столу і я знову радію, бо він знаходиться біля широкої колони, а це значить, що нас буде не так видно. Не знаю чи це вже якісь нав'язливі думки, чи слова ректора так на мене вплинули. 

“Як ти собі уявляєш її життя серед людей з силою?” 

Я от теж поки свого життя тут не уявляла, хоч ніби ніхто ще вогнем та блискавками не кидався, але ж вони всі її відчувають… ту свою магію. Іса постійно щебече про те як їй хочеться вже на навчання, щоб розвивати силу. Всі відчувають, а я ні. Чому озеро не прийняло мене? Про що взагалі Лоран з Яном говорили? Чому він так якось дивно з ректором поводиться? Ніби вони рівні… 

Питань дуже багато, але головне я розумію чітко – щоб тут вижити, мені треба за будь-яку ціну подолати те озеро. Так. Для мене це не буде легкий шлях, проте слабкою я бути теж не хочу. Тому треба їсти й набиратись сил. Все інше поступово вияснятиму.

Не хочу й в цьому світі бути іншою. 

– А хіба нам не треба за їжею йти? – тихенько поцікавилася в Уни, бо вона якраз біля мене сіла.

– Їжа тут, – всміхнулася мені дівчина, вказуючи на маленьку золоту пірамідку по центру стола. 

– Що там у нас сьогодні? – Іса радісно тицьнула пальцем на пірамідку і я аж відхилилася від неочікуваності. 

Золотий вихор закружляв над столом й наступної миті перед нами лежали великі тарілки з м'ясом, запеченою картоплею та двома видами салату. У центрі стояв глечик з соком та нарізаний пиріг з вишнями. 

– Я ж казала, тут смачно готують, – задерла носа Іса, а дівчата засміялися. Для них це звичайний черговий день в академії.

Їжа дійсно була смачною і я просто відкинула усі зайві думки та насолодилася нею. 

– Тобі б до нашої Романни сходити, – звернулася до мене руденька Бенна. – Всі ж вже отримали речі першої потреби, а ти ж затрималася…

– Точно! – ще дожовуючи пиріг, вигукнула Іса. – В тебе ж поки нічого й немає. Нам тут все роздали. Коли ми випірнули в басейнах у підземеллі академії, нам відразу ж вручили по сумці з одягом різним. Ага, ота павучиха Романна вручала. 

– Павучиха? – все ще дивувалася я.

– Арнунар вона, – хмикнула поблажливо Альба. – Раса така. Руки в неї чорні і їх шість. Тому така асоціація у всіх. 

– Ага, а тіло саме сіре. Ніс плескатий і очі випуклі, – емоційно описувала Іса. – Страхіття ще те, але ніби привітна жіночка вона. 

– Скільки тут рас взагалі існує? – запитала у дівчат, Альби й Бенни.

– Чесно? – відповіла Альба. – Ми й самі ще не знаємо.  

– За стінами академії кажуть їх безліч.. Тут приблизно до десяти є. Інколи на заміну якогось викладача може прийти інший і це буде зовсім інша раса, хоч здібності до магії такі ж матиме, – додала Бенна. 

Саме вона й повела мене після їдальні через найближчий прохід до цієї павучихи, що в академії завідує відділом побутових потреб. Саме так мені пояснила дівчина, коли ми опинилися у тихому, порівняно з їдальнею та коридорами, місці. Щось схоже на склад. Купа полиць до самої стелі, заставлених однаковими коробками, що ніби утворюють лабіринт у цій погано освітленій велетенській залі. 

– Романна! Пані Романно! Ви тут?! – голосно погукала Бенна. 

– Тут я, – почувся звичайний жіночий голос… звідкись.

– Де ви? 

– Тут, у відділі документації.

– Ходімо, – мовила до мене дівчина і впевнено пішла між полицями. 

Вона тут всього рік, а вже добре знає куди йти треба. Мені ж усі полиці однакові ніби й здається, що я ніколи б не знайшла дорогу до тієї Романни. 

Але ось ми доходимо до полиць, на яких не коробки лежать, а теки з паперами. Біля одної з них стоїть дійсно схожа на павука жінка. Вона усіма шістьома руками складає теки зі скляного пересувного столика на полиці.

– Я вам тут ще одну новеньку привела. 

Романна повертається і я намагаюся хоча б не смикатись від страху. Вона дійсно справляє страхітливе враження. Хочеться зробити кілька кроків назад або й взагалі тікати куди очі дивляться. 

Жіночка, якщо її так можна назвати, допитливо мене роздивляється. 

– Наша особлива дівчинка прийшла? Оце ви наробили хаосу, – розсміялася вона. – Думала вже й не знадобиться тобі комплект речей. Ходімо, – вона швидко пішла у прохід між стелажами, а ми поспішили за нею. 

– Особлива чи ні, а носити щось тобі треба, – жінка продовжувала швидко йти й говорити. – А в Романни завжди все є. Голою не лишишся. Цю форму, що на тобі, повернеш потім. Вона завелика для тебе. Зараз ми все підберемо по гарненькій молоденькій фігурі. 

Ми все йшли і йшли, полиці змінювалися і в очах вже розпливалося від їхньої кількості, аж поки доволі неочікувано ми не вперлися в стіну з дверима. 

Романна зайшла туди, наказавши нам чекати тут. І через хвилину винесла велику чорну сумку, наповнену до самого верху речами. 

– Носи все обережно, бо потім будеш зі своїх грошей купувати нову форму. Зміна одягу в нас раз на пів року, – трохи суворо глянула жіночка. 

Я лиш махнула головою, з усім погоджуючись. 

– А можна нам вашими манівцями скористатись? – запитала Бенна, котра першою спробувала підняти дуже важку сумку. 

– А ніжки вам для чого? – єхидо поцікавилася Романна.

– Та якби тільки йти треба було, а це ж і сумку тягти. Я цілителька, а в Даяни магія ще спить.

– Точно, – жінка усіма руками ляснула себе по обличчю. – Я ж забула, що ти слабка ще зовсім. Проходьте тоді звісно. 

Вона вказала нам на ледь помітну намальовану арку біля дверей. 

Слабка… це як мій вирок тепер. 

Вийшли ми відразу біля нашої кімнати.