Розділ 16

Підійшла до вказаних дверей та навіть подумала постукати, проте потім це здалося мені дивним і я просто відкрила їх. 

За дверима була затишна вітальня з м'якими диванами та великим каміном. На підлозі між двома диванами розстелений овальний килим, а на ньому зображені польові квіти. Біля стіни між двома вікнами полиця з книгами та різноманітними мініатюрними статуетками. Є навіть маленькі світлини у рамках. 

Всюди розкидані яскраві подушки та плетені ковдри, одна на низькому широкому підвіконні ось-ось має з’їхати на темний паркет, друга на одному з диванів лежить. Складається таке враження, що я зайшла до когось додому. І від цього мені стало якось ніяково, бо в кімнаті нікого не було. 

Але й в проході стояти якось ніби дивно. Тому вирішила піти до кімнати, в якій маю тепер жити з дівчатами. Вже навіть за ручку вхопилася, коли сусідні двері відкрилися і звідти вийшло двоє дівчат. Вони весело перемовлялися та не відразу мене помітили.

– О, – нарешті звернула свою увагу руденька дівчина у темно-фіолетових брюках, чорній сорочці та з жакетом багряним, який вона через плече перекинула. – Ще одна? Новенька? 

Я лиш махнула головою, погоджуючись. 

Друга дівчина – дуже висока і з коротким, ніби вибіленим волоссям, допитливо мене роздивлялася. 

– Це ж та, що озеро не пройшла, – здогадалася вона відразу. – Нова іграшка Сойлерса, – скривилася, а її сусідка пирхнула від сміху. 

– Ааааа, смертниця, – ще голосніше зареготала руденька. – Ліка з Реною вже грандіозні плани помсти готують. 

– Привіт, – нарешті звернулася саме до мене висока дівчина. – Я Альба, а це Бенна. Сусідками будемо. Ти взагалі говорити вмієш?

– Вмію, – тихо відповіла. – Просто ще не можу все це переварити.

– Ааа, ну це нормальний стан, – поблажливо хмикнула руденька. – Я як в тому році сюди потрапила, то ревіла три дні без зупинки. Клятий шукач Аскольд Клейм, – зі злістю виплюнула, різко міняючись в обличчі. – Навіть з батьками попрощатись не дав. 

– А мене взагалі у багнюку жбурнув, – здригнулася Альба. – Тебе хто зловив? 

Я ковтнула в'язку слину, відчуваючи як холод липкого страху проходиться тілом. 

Як би тут їм усім добре не було, але того, хто висмикнув їх від звичного життя, вони будуть ненавидіти до скону своїх днів. 

– Аскольд, – відповідаю, намагаючись впоратись з хвилюванням. 

– Бідолашна, – до мене підійшла Бенна і співчутливо торкнулася мого плеча. – Ти аж побіліла. Що та сволота тобі зробила?

Від необхідності відповідати мене врятувала Іса. Вона вискочила з кімнати й з криками кинулася мене обіймати. 

– Урааа! Ти жива і ти тут. Я безмежно рада, Даяно! Уна!! досить там боки на ліжку м'яти! Дивися хто прийшов!

– Ну добре, – промовила тим часом руденька. – Ти поки тут влаштовуйся. Дівчатам ми все вже показали, а вони тобі розкажуть що тут і як, – вона перевела погляд на Ісу. – Через дві години обід. Не змушуйте нас чекати, бо будете самі добиратись до їдальні, або взагалі манівцями до ночі блукати. 

– Я така голодна, що перша буду у коридорі вас чекати, – весело відмахнулася Іса і потягнула мене у кімнату. 

 – Твоє ліжко навпроти мого, – емоційно говорила дівчина, мало не стрибаючи поперед мене. – Будемо ночами теревенити про наше, про дівоче. 

Уна лиш несміливо всміхнулася мені й махнула привітно рукою. Вона саме складала речі у свою шафку. 

У кімнаті було два великих вікна, вздовж яких до протилежних стін кріпилася масивна дерев'яна стільниця і біля неї на рівній відстані стояли три м'які стільці. На підлозі лежав світлий килим з довгого ворсу. 

Два ліжка стояли ближче до стільниці, а трете впритул до стіни біля входу. Навпроти нього шафа з трьома відділами. Стіни до половини оздоблені дерев'яними панелями, а біля кожного ліжка невеличкий комод для особистих речей. Особистих речей котрих ні в кого з нас немає…

– Загалом, тут непогано, скажи? – поцікавилася невгамовна Іса, падаючи на своє ліжко. – Я думала ми в підземеллях будемо жити, а тут всюди така розкіш. В мене й вдома такої м'якенької ковдри не було. Дорога тканина, мабуть. 

– Як ти? – тим часом запитала Уна. 

Вона закрила шафу і присіла на краєчок ліжка Іси, я теж сіла на тепер моє спальне місце. 

– Не знаю, – спробувала навіть усміхнутись. – Надто всього багато, намагаюся поки щось зрозуміти. 

– В ректора вже була? – поцікавилася Уна.

– Красунчика свого, рятівника бачила? – від себе додала Іса. – Кажуть він тут як місцевий король. Оце ти відхопила, подруго.

– Помовч хоч хвилину, – скривилася Уна. – Даяна й досі без магії у такому місці, а ти дурниці верзеш.   

– В ректора була і поки не знаю чим для мене все закінчиться. Посвяту проходити, мабуть, не буду, – відповіла їм. 

– Там, кажуть, перевіряють якось рівень сили, – вже спокійніше заговорила Іса. – А в тебе ж вона ще спить.

– Ви щось ще зрозуміли? Що це за місце? – запитала я. 

– Я розумію тільки те, що ми зовсім нічого не знаємо, – відповіла мені Уна.

– Та брехали нам люди, – відмахнулася Іса. – Залякували для чогось. Хоч тут ніхто нас не мордує і не принижує. Ми не прокляті тут і не сидимо у підвалах, як злочинці. Тут життя зовсім інакше. Поки незрозуміле, але воно не погане і ми не погані. 

– Поступово все зрозуміємо, – махнула Уна головою. – Дороги назад ні в кого немає, а я вже й не хочу туди… Ті всі прокльони й досі сидять у голові. 

– Ходімо краще я тобі тут в нас все покажу, – вирішила трохи зняти напругу Іса і, підскочивши на ноги, потягнула мене знов у вітальню. 

– Тут живуть другокурсниці – Альба та Бенна, обидві цілительки. Хороші дівчата, але зайняли усю вітальню своїми речами. Ну нічого, ми трохи тут призвичаїмося і відвоюємо для себе свій простір. Там живе якась дивна дівчина. Відлюдниця-некромантка. Вдень вона спить, а вночі лазить по кладовищах. Бррр. Але дівчата кажуть, що вони інколи навіть забувають, що в них є сусідка. За тими дверима вбиральня. Одна на всіх нас, що правда, зате простора і навіть є маленька ванна. В мене вдома ванни не було…