Розділ 15

– Ти б трохи швидше ніжками своїми переставляла, бо в мене ще є справи, – підкреслено ввічливо заговорила до мене Тінь і я тільки після цього зрозуміла, що ледве пересуваюся все ще цим коридором з дивною стелею. Думки про Яна та про те, що я нічого не розумію поглинули мене з головою. 

– Так, – пришвидшилася. – Звісно. Пробачте. 

– Та нічого страшного. Я ж розумію. Ви всі спочатку трохи немов прибиті коридорами сновигаєте, а на тебе ще й всього вдвічі більше звалилося. 

– Про яке вони пророцтво говорили? – запитала, коли ми вже вийшли на сходи та почали спускатись ними. 

– Я не маю права тобі щось розповідати, – зітхнула жінка. – Й так дозволила собі зайве, бо сердита була на Лорана. Зробив з мене тут секретарку свою, – пирхнула вона невдоволено.

Нам все частіше почали траплятись інші адепти академії. Я ловила на собі їхні зацікавлені погляди та щиро сподівалася, що вони просто дивляться на новеньку, а не знають, що я та сама, котра озеро не подолала.

Слабка. Я зовсім слабка і не можу навіть за власне життя боротись. 

– Можливо десь можна про щось таке почитати? – запитую з натяком. – Є тут у вас бібліотека? Може є якесь відоме усім пророцтво? 

– Зірочка моя, – дивиться на мене поблажливо. – Я тисячолітній дух і якщо не хочу, то ти з мене нічого не витягнеш. Бери мою руку. Проведу тобі швидку екскурсію академією. Тільки тримайся міцно.

Я з острахом та все-таки беру її за руку й у ту ж секунду ми вже стоїмо у просторому, залитому м'яким світлом приміщені, зі столами із темного дерева та стільцями, оббитими червоним оксамитом. Височезні аркові вікна теж прикрашені червоним оксамитом, а підлога тут з чорного мармуру. З нього ж і колони, що умовно розділяють цю, судячи з запахів чогось смачного, їдальню на рівні сектори.

Їдальня ця більше схожа на бальну залу імператора. 

Як давно я не їла? Живіт відразу ж скрутило спазмом.

– Це наша їдальня, – почала пояснювати Тінь. – Зараз ще не час обіду. Але дуже скоро ти прийдеш сюди зі своїми сусідками по кімнаті. Їжу вашу я не їм, проте всі ніби задоволені. Тримайся міцніше!

Я ніяк не могла вловити той момент нашого перенесення. Здається ніби ми на одному місці стоїмо, а змінюються саме приміщення навколо. 

Тепер ми опинилися у величезній залі. Спочатку було таке враження, ніби я з духом академії у скляній кулі стою . Кімната кругла. Замість стелі скляна півкуля, а від неї до самого низу виступи, що є й сходами одночасно. На виступах білі блискучі лавки для сидіння. Підлога з дивного білого гладкого каменю. Я такого ніколи не бачила. 

В нашому світі людей немає такої каси. Це дійсно красиво. Архітектурний витвір мистецтва. А в нас тільки храми богині Ровенни та палац імператора можна назвати дійсно красивими спорудами. Все інше звичайне… практичне та сіре.

– Валлавіс – око вічності, – загадково промовила Тінь. – Це місце зборів та найважливіших рішень. Місце, куди навіть боги можуть явитись. Ну й посвяти щорічні теж тут проходять. Тримайся!

Тримаюся, хоч здається ніби нічого й не трапиться, якщо я не буду цього робити. Валлавіс зникає. Натомість ми опиняємося у бібліотеці. Тут нічого дивного. В нашій столиці є така ж – двоповерхова і з велетенським читальним залом. 

Нічого дивного… крім істоти, що, мугикаючи пісеньку, літає під самою стелею та розставляє там на верхніх полицях книги. Колись нам у школі розповідали про восьминогів, які живуть на самому дні морів. Ця істота була наполовину жінка, з такою характерною зализаною гулькою та в окулярах на пів обличчя, а наполовину восьминогом. До всього цього на її спині тріпотіли крила, такі як в метелика, тільки значно більші. І вся вона, крім сивого волосся, була світло фіолетового кольору. 

Кліпнула кілька разів, щоб просто хоч усвідомити те. що бачу зараз перед собою. 

– Тут братимеш книжки й шукатимеш відповіді на свої запитання. Кікура, – жінка вказала на ту дивну істоту під стелею. – Це наша хранителька знань. Вона добра, якщо ти тільки не забуваєш книжки повернути. Запам'ятай головне, – пошепки заговорила Тінь. – Якщо Кікура змінила колір на зелений – вона роздратована, а коли ти побачиш, що вона стала червоною… просто тікай і поки не приходь до бібліотеки.

Моєю реакцією був лише кивок головою, на більше я поки була неспроможна. 

– Тримайся!

Цього разу я раділа, що трималася міцно, бо ми перенеслися… у небо над академією. Тепер я могла побачити, що вона дійсно складається з п'яти корпусів, які більше схожі на величні замки, котрі раніше я лиш у книжках та журналах пізнавальних бачила. Всі вони поєднані між собою, а по центру знаходиться той самий Валлавіс. Ззовні він здається ще більшим і справді з висоти схожий на око.

– Там і там, – вона вказала на два протилежних і найменших корпуси. – Хлопчачий і дівчачий гуртожитки. Це, – вказала на найбільший і найвищий замок. – Сама академія. Кабінети, їдальня, класи для практичних тренувань, бібліотека, басейни в підземеллі й звісно ж цілительські палати теж там. Ти вже встигла побувати в одній. 

– А там що? – махаю головою на останній замок, тримаючись обома руками за духа. 

– Та не чіпляйся так, зірочко, – засміялася Тінь. – Я силою тебе біля себе утримую. Не дінешся нікуди. А там живуть усі магістри, їхні помічники та сам Ректор. 

– В них немає власних домівок? – здивувалася я.

– Звісно що є, – знову чомусь веселилася Тінь. – Деякі тут і не живуть, але більшість обирає проживання біля роботи. Бо академія на межі фактично стоїть і добиратись сюди довго. А порталами часто користуватись шкідливо для магічного фону.

Не встигаю й кліпнути, як ми вже стоїмо у якомусь довгому широкому коридорі, з безліччю закритих дверей з однієї сторони та тими дивними намальованими арками з іншої.

– Це портали? – запитую, вказуючи на одну з арок. 

– Ніі, ти що! Це манівці. Принцип роботи звісно подібний до порталів, але вони є частиною академії, не шкідливі для вас і таких більше ніде не існує. Користуватись ними самостійно тобі поки небезпечно, бо треба розуміти куди ти хочеш в академії потрапити. Знати, так би мовити, ті місця і могти їх відтворити в уяві. А тобі без нормальних сил краще самій у манівці поки й не лазити.