Розділ 14

– І що ти пропонуєш? Чим Даяна займатиметься у стінах академії? Як ти собі уявляєш її життя серед людей з силою? – роздратовано запитав ректор

– Її треба підготувати для переходу. До наступної повні більше як місяць. За цей час вона може підготуватись і тоді спробувати пройти озеро. Зараз ні, – стоїть на своєму Ян. 

Я все ще відчуваю себе привидом. Він говорить про мене і ні разу навіть погляд в мій бік не скосив. 

– Понад місяць їй треба буде якось тут виживати. Твої дівки вже влаштували їй пастку. Як думаєш? Скільки Даяна протримається у цих стінах без відновленої сили? Вона для них усіх буде як нова іграшка, – ректор теж дивився лише на Яна. 

Я не просто привид, а ніби справді іграшка бездушна й безправна.

– Це вже не моя турбота, – відповів Ян. 

– Еее ні, хлопче. Раз ти взяв на себе сміливість пробити бар'єр академії, бо тобі так захотілося, то якраз ця дівчина тепер суто твоя турбота. В тебе місяць, щоб її підготувати до подолання переходу. Місяць, Яне, – він не кричав цього разу та в голосі його був чіткий наказ. – І твоя тепер турбота чи доживе вона до наступної повні без можливості себе захистити. 

– Це не найкраща ідея, – процідив Ян крізь зуби. – Зі мною вона точно може не дожити.

– Тоді будемо вважати це долею, – Лоран навіть ніби й радий такому розвитку. – Я спокійно поживу ще кілька століть без цих великих світових змін. Почекаємо наступних…

Мені хотілося закидати їх запитаннями, але я не наважувалася вимовити й слова. З їхньої розмови я розуміла… що нічого не розумію. 

– Я б теж хотів спокійно прожити своє життя, – хмикнув Ян і вперше скосив на мене очі, всього на секунду, але я це помітила. – Та в моїй голові сидять ваші кляті слова… з першого ж дня тут воно сидить в мені, ректоре. І на жаль цьому протистояти практично неможливо. Тепер я це точно знаю, – знову кинув в мій бік погляд і знову відвернувся. 

Ректор задумливо подивився на мене, тарабанячи своїми витонченими пальцями по столу. 

Я ж подумки намагалася сформулювати хоч одне нормальне запитання, але так і не встигла сказати щось вголос. 

– Тінь! – погукав когось Лоран. 

Я мало зі стільця не впала, бо прямо зі стіни вийшла жінка. Це не був привид. Вона здавалася б звичайною людиною, якби не червоний колір її шкіри та сукня з… стихій. Інакше й описати не можна. Верх усіяний квітами, спідниця починається з води, що колихається, утворюючи маленькі хвилі від кожного руху жінки, далі хвилі переростають у густі хмари, в середині яких блимають блискавки, а низ сукні це полум'я. Воно танцює і ніби хоче крізь хмари дістатись до води. 

– Даяно, – звернувся до мене Лоран і я змушена відірвати погляд від жінки, котра встигла вже мені всміхнутись і підморгнути. – Це Тіннаяш, дух і страж Багряної академії. Вона тут всюди й ніде водночас…

– І ще на побігеньках в ельфів, – капризно перебила ректора дивна жінка. – Коли там вже твоя помічниця з відпустки повертається? Скільки можна мене смикати? – вона не вигляділа роздратовано і говорила ніжним голосом та навіть всміхалася. Настрій жінки зовсім не сходився з її словами. 

– Тінь в нас з характером, але по своїй суті вона добра. Дух академії завжди прийде на допомогу, проте не варто цим зловживати.

– Саме так, – нахилила голову Тінь. – Усім не варто зловживати, Лоране. Сьогодні ти кличеш мене вже втретє.

– І востаннє, Тінь. Проведи Даяну до її кімнати й розкажи трохи про академію, – ректор перевів погляд на мене. – Даяно, ти поки влаштовуйся. Що робити далі згодом тобі повідомлять. Випадок ти в нас особливий. Посвяту пройти поки не зможеш, але на деякі лекції, де буде більше теорії, а не практичної магії ходити ти зможеш. Весь інший час будеш готуватись до боротьби з озером. Ти плавати взагалі вмієш?

– Вмію, – промовила, поки Ян пирхнув поруч. – Але не дуже добре, – нахилила голову.

– Ясно. Треба готуватися. Бо інакше ніяк, Даяно. Озеро не ми вигадали. Це важлива сходинка на шляху у цей світ. Не подолавши її… ти тут не зможеш довго прожити. 

– Я зрозуміла, – намагалася говорити рівно та впевнено, щоб не тішити своїм страхом Сойлерса. 

– От і чудово, – якось полегшено видихнув Лоран. – Іди поки відпочивай. Навчання почнеться лише через кілька днів. Спочатку ми проведемо посвяту. 

– Ходімо, зірочко, – звернулася до мене Тінь, а я краєм ока помічаю як чомусь знову дивно поводиться Ян. Він не рухається, не дивиться на мене, продовжує сидіти на стільці та його руки знову стискаються у кулаки, а вилиці зводить від напруги. 

Встаю і, намагаючись більше не думати про те, що поки зовсім не здатна зрозуміти, йду за духом академії до виходу. 

Як тільки двері зачинилися, Тінь наблизилася до мене майже впритул. Я відразу відчула і жар від вогню, і холод від води. 

– Нічого не розумієш? – прошепотіла вона до мене.

Махаю головою тільки.

– Ех, шкода, що я не маю права тобі щось розповідати, – вона глянула на мене засмучено та у наступну мить її миле й дійсно добре личко змінюється, хитра посмішка з'являється на ньому. – Але ти мені подобаєшся, а Лоран вже трохи дістав, тому слухай уважно. Можливо це тобі трошки допоможе.

Вона, ледь торкаючись, проводить рукою по дверях. Спочатку ніби нічого не відбувається та потім я починаю чути Лорана і Яна, немов й досі сиджу там, у кабінеті ректора.

– Ти точно впевнений, що це вона? – запитав Лоран, важко при цьому зітхаючи. – Ось ця слабка дівчинка? Вона й в озеро не змогла подолати. Можливо ти помиляєшся, Яне? 

В голосі ректора чулася неприхована надія.

– Я б дуже, повір мені, більше за всіх хотів би помилятись. Але це вона, Лоране. Інакше б… я б її й не рятував та й радів би навіть, якби озеро її забрало. 

– Ти знав її раніше, – не запитання, а саме ствердження. 

– Знав, – не відразу відповів Ян. – Вона винна мені життя дорогої людини. І я навіть помститись їй не можу.

Біль, я відчула його у кожному слові Яна. 

– Казав тобі вже колись – помста й ненависть це чудовиська, котрі вбивають тебе з середини. І перемоги не буде, бо після помсти наступає порожнеча. Я знаю про що говорю, хлопче.