Розділ 13

Я йшла відразу за ректором, як мені здалося по внутрішнім відчуттям, на останній поверх. Коли ми звернули зі сходів у світлий та широкий коридор, я зрозуміла, що не помилилася. Стеля у цьому коридорі це суцільний скляний вітраж з зображенням певно що богів та ангелів, а ще дивних істот, в яких половина тіла людська, а друга половина пташина. 

– Дивися не спіткнися, – почула від Лорана, котрий ніби ж і не обертався на мене. 

Звідки він знає, що я йду, задерши голову? Та буквально через секунду я дійсно спіткаюся і ледве втримуюся на ногах, щоб не розстелитись тут. 

– Звідки ви знали? – вигукнула, не втримавшись.

– Думки не читав і майбутнє не бачу, – хмикнув Лоран, відкриваючи масивні двері з темного дерева, на яких золотом зображений яструб. – Проходь. Ти не перша новенька. Всі дивляться на цю стелю і деякі навіть не втримуються на ногах.

Я очікувала побачити розкішний ректорський кабінет, враховуючи інтер'єр тих же коридорів, та мої очікування знову були далекі від реальності. Ми зайшли у немов печеру якусь. Стіни з дикого необробленого каменю. Вікна такі вузенькі, що я їх навіть не відразу помітила. Ніяких тобі картин чи килима хоча б. Кам'яна сіра підлога й один стіл, два стільці з обох боків і ще кілька біля стіни та полиця з книгами позаду. Все. Ніяких більше меблів ні зайвих предметів.

Ректор своєю немов плавучою ходою пройшов до стола, сів і зробив ледь помітний жест рукою й в ту ж мить у кабінеті стало світло. Я аж присісти захотіла, коли зрозуміла від чого саме лине те світло. Безліч, сотні маленьких блискавок утворювали дивні узори на стелі кабінету. Вони були настільки маленькими, що лиш дуже тихо тріскотіли, коли вдарялися одна в одну, немов вогник десь горів. 

– Проходь вже. Вони тобі не нашкодять, – вказав очима на стелю.

Я несміливо та все-таки підійшла до столу і сіла на той твердий стілець.  

– Отже, тебе звати Даяна, правильно? – запитав ректор, уважно спостерігаючи за кожним моїм рухом.

– Так. Даяна… Вейніс, – навмисно не сказала батькову фамілію.

Сюди ми приходимо без будь-яких документів. Нове життя… І я не хочу, щоб хтось знав чия я донька. Думаю, про батька мого знають не тільки непрощені. А прізвище це мамине, дівоче, тому ніби й не зовсім брехня. 

– Отже, Даяно. Ти в нас рідкісний… винятковий випадок. В академію з людських земель всі приходять лише через Мінливе озеро. Його води особливі. Вони повертають сили, котрі у вас роками забирали.

– Роками? – тут неможливо було промовчати. – Я тільки декілька місяців…

– Знаю, Даяно. Але зараз я все одно все тобі пояснити не зможу. Бо ти просто нічого не зрозумієш. Надто багато ви не знаєте. Запам'ятай поки одне – непрощених не існує. Тут ви ті, хто прокинувся. Ви люди, справжні люди з силою, котра у вас була з народження…. завжди. У Террасанії – світі багряної повні, є багато різних рас, одна з них люди. Не такі, яких ти бачила раніше і якою була сама. Ні. Справжні люди мають силу. Вона в кожного різна, але є у всіх. Все інше потім поступово вже на заняттях тобі будуть розповідати. Зараз і цього для тебе забагато. 

– Якщо чесно, я нічого не розумію, – похитала головою, ніби це могло мені допомогти зрозуміти Лорана. 

– Зараз нам треба головне зрозуміти, – зітхнув ректор. – Як тобі пройти озеро? 

– Воно мало мене не вбило. Всі заходили тудиспокійно, аа я немов провалилася і не розуміла що відбувається.

– Тааак, таке інколи трапляється, дуже рідко, – здивував він мене, але добре що я хоч не перша така. – Більшість проходить озеро спокійно. Але деяким… доводиться боротись. Ти б мала боротись, Даяно. Тобі треба було лише швидко дістатись середини й на дні плисти на світло. 

– Я б не змогла. Я вже тонула і якби не…

Не договорила, бо саме у цей момент почула як відчиняються позаду двері. Обернулася і говорити мені вже перехотілося. Не встигла й згадати його, а він вже тут. Ян. Стоїть у проході та зовсім він не схожий на того, хто боїться чи переживає за свої діяння. Погляд прямий і впевнений.

– Загалом, до мене у кабінет спочатку стукають, якщо не хочуть отримати блискавку у груди, – спокійно мовив Лоран. 

– Вони вже давно мене не зачіпають, – відповів Ян. 

Він взяв стілець біля стіни й поставив його неподалік від мене та розслаблено сів, немов це він тут ректор. 

Лиш зараз зрозуміла, що Ян не дивиться на мене. Ні разу й оком не кинув. Ніби я привид. Ігнорує навмисно. А я б була самою щасливою, якби так і надалі продовжилося. 

– Твій рятівник, Даяно, інколи провокує в мені давно згасле бажання вбивати людей, – звернувся до мене ректор. 

– Навіщо мене знову викликали? Я ніби вже отримав свою дозу вашої уваги. Всі помилки усвідомлені й висновки зроблені, – тим часом не збирався мовчати Ян. 

– Ти чудово знаєш навіщо я тебе викликав. Їй треба повернутись до озера і пройти перехід правильно. І ти її туди повернеш, – суворо та навіть жорстко заговорив ректор.

Ян стиснув губи й, не дивлячись на мене, вимовив єдине:

– Ні. 

– Бісовий ти син! – гримнув Лоран, бахнувши рукою по столу. Я втисла голову в плечі. Ян і оком не смикнув. – Я через тебе не можу провести посвячення і продовжити нормальний навчальний процес! Якщо ти думаєш, що я терпітиму твої вибрики тільки тому, що ти можеш бути тим самим, – ректор запнувся, кинувши в мій бік погляд, але потім видихнув і продовжив трохи спокійніше. – Забирай мене Айрос, я не терпітиму тебе, Яне, і нехай вони всі ще кілька століть будуть в її полоні, повір, я це переживу. 

– Проводьте посвяту, пане ректоре. Дая її просто не буде проходити. Це загалом не вплине на навчання інших, – абсолютно спокійно відповів Ян. 

– Ти сьогодні ж повернешся до озера. Є шанс, що повня ще діятиме й озеро з'явиться… 

– Вона зараз не буде це робити, – рівно, ніби відбиваючи ударами, мовив кожне слово Ян. – Не пройде. Вона слабка для боротьби. Там треба затримувати дихання на довгий час і плисти фактично проти течії, боротись з водою. Вона слабка для цього.