Розділ 12

Перша думка, котра в мене виникла, коли ми йшли до ректора коридорами академії – тут неймовірно красиво. Це для мене було дійсно відкриттям. В мене асоціації з академією були зовсім не такі. Думала тут буде, як в підземеллі під храмом – сірі стіни, всюди бруд і темрява, а по кутках вітер завиває. 

Мене зустріла розкіш, картини у золотих рамах, стіни, оббиті тканиною з красивими орнаментами й на цю всю красу яскраве сонячне світло відкидало зайчики, крізь величезні, у мій зріст вікна. А це ж були лише коридори. Ніби в палац до імператора потрапила. 

Ми йшли довго. Інколи проходили крізь дивні арки у стінах, котрі спочатку були ніби намальовані там, але з нашим наближенням у стіні з'являвся прохід з легкою, ледь помітною поволокою. І від кожного такого переходу пробігав морозець по шкірі. 

Я навіть не намагалася запам'ятати дорогу. Розуміла, що це нереально зараз. Мені в голові все не вкладалося. Нам рідко хто зустрічався. Кілька адептів лиш і ще один низенький чоловічок, котрий не йшов, а летів нам на зустріч. 

– Професор Росс, – пояснив мені хлопець, котрий до цього мовчки супроводжував до певно кабінету їхнього ректора. – Він в нас майстер повітряної магії. Раса пларнів. Добрий зазвичай, але на екзаменах, кажуть, суворий. Я не знаю, бо в мене профіль ментальної магії. 

Махаю головою, ніби щось розумію. Хоча насправді є одне тільки бажання – витріщити очі й відкрити рота. Бо зовсім я не так це місце уявляла. А про якісь там інші раси нам і не розповідали. Магія це зло і ви маєте вчасно його помітити – єдине, що ми вивчали фактично протягом всього свідомого життя. 

Та от тільки тут замість зла я бачу затишок і якесь своє, невідоме поки мені життя. А вдома… підвали й кайдани. Прокльони у спину, бо ти не така, як більшість. 

Ми дійшли до великого холу, звідки на інші поверхи вели широкі сходи з темного мармуру та з червоними прожилками в ньому. А балюстради оздоблені золотими квітами. Весь хол зі статуями дивних істот, людей у формі воїнів та маленькими фонтанчиками був з такого ж мармуру та золота. І темний колір чомусь не здавався гнітючим, а навпаки відчувався тут дивний затишок та спокій…

– Тихий хол, – пояснив мені хлопець. – Стіни просякнуті магією і заспокоюють тебе, коли це необхідно. Сюди всі під час екзаменів бігають.

Ми повільно підіймалися ніби нескінченними сходами, та на третьому поверсі дорогу нам перегородили дві адептки. Обидві в темно-фіолетових коротких сукнях та подовжених багряних жакетах з золотистим гравіюванням, як і на моїй формі. Єдине що моя сукня від форми значно довша. Але переді мною певно стоять старшокурсниці. Одна з довгим блискучим і рівним чорним волоссям та жорсткими рисами обличчя, а друга її повна протилежність – світлі кучері, блакитні очі й мила усмішка на вустах.

– Денні, котику, почекай в сторонці, – промовила брюнетка. – Нам треба з цією особливою переговорити.

– Йди лісом, Рена, – огризнувся хлопець, загороджуючи мене. – Я маю наказ від Лорана привести її як найшвидше. 

– Приведеш, – ніжно промовила друга дівчина і наївно кліпає оченятами. – Кілька хвилин ролі не зіграють. 

– Слухай, Ліко, ти б з Яном свої стосунки з'ясовувала, а не з дівчиною безпомічною. 

– Тебе забула запитати, – відповіла світловолоса і її вираз обличчя змінюється на жорстокий вищир. – Рена! – немов наказ дала.

Рена ж ця зрозуміла її з пів слова – простягає руку, нахиляючи на бік голову і в ту ж мить хлопець здіймається у повітря. 

– Божевільні істерички! – щосили кричить він та махає ногами. – Поставте мене на місце, бо матимете проблеми!

Дівчина повільно відвела руку в сторону і хлопець перенісся, зависнувши у повітрі між сходами.

 – Хочеш, щоб у нього ноги були цілі? – запитала мене кучерява адептка. 

Я шоковано махнула їй, взагалі не розуміючи що тут відбувається. 

– Тоді ти повинна бути зі мною чесною.

Знову махаю, погоджуючись на все. 

– Чому Ян через тебе ризикував життям і пішов проти всіх? Ви з ним знайомі? Ти знала його раніше?  

Слова застрягають у горлі.

– Мовчиш? Тоді він зараз полетить униз. Тобі його не шкода? – й досі з дуже милою посмішкою цікавиться дівчина, поки хлопець продовжує кричати прокльони. 

Я хапаю повітря ротом, намагаючись змусити себе говорити. 

– Ми не були знайомі, – ледве промовила. 

– Чому ж він тоді тебе з озера витягнув? – вона пройшлася по мені своїм цупким поглядом. – Маленька, худенька, нічого особливого. Хмм. Не вірю. Рено, сонечко, – дивиться мені в очі. – Відпускай Денні.

Хлопець верещить не своїм голосом, а я від страху просто закрила руками очі. Груди стискає злість на себе та свою безпомічність.

– Адептки!! – пролунав громовицею суворий голос.

Відкриваю очі та бачу як до нас сходами спускається найпрекрасніше у світі створіння.

Назву цієї раси я знала. В наших казках про них часто розповідали. Лиш не думала що вони дійсно існують. 

Це був ельф. В наших казках вони описуються як дуже красиві створіння. Дивлячись на справжнього ельфа, я не могла до кінця зрозуміти що відчуваю. Страх? Бажання нахилити голову? Почуття власної нікчемності й слабкості, мабуть, було основним. 

Його риси трохи загострені та надто ідеальні. Таких людей не існує. Його довга мантія темно-фіолетового, майже чорного кольору, вся вкрита золотистими знаками та ієрогліфами, котрі від кожного руху цієї істоти переливаються яскраво-блакитним сяйвом. Його довге, абсолютно біле волосся зачесане назад. Гострі вуха якраз і підказали мені що до нас спускається ельф. Та навіть якби вони були прикриті, я б не змогла назвати цього чоловіка людиною. 

Дівчата ж, котрі ще хвилину тому так мене лякали, швиденько повернули хлопця на сходи та втиснули голови у плечі, перелякано поглядаючи на ельфа, який надто якось плавно рухався.

– Що тут відбувається? – він суворо глянув на адепток, що лиш на ноги тепер свої дивилися. 

– Ректоре, я вів дівчину до вас, – заговорив тим часом хлопець. – А ці напали на мене. Гірше гарпій вони.