Розділ 11

Жар… пекучий жар відчуваю по всьому тілу. Десь далеко лунають злі голоси. Я хочу відкрити очі, щоб зрозуміти де я, але не можу…

– Шшш, тихо, дитинко, – ніжний жіночий голос заспокоює.

Холодна рука торкається чола і жар проходить… відступає. Згасає, немов вогонь від води.

– Поспи, ти ще слабка зовсім…

Я знов провалююсь кудись, де немає нічого, крім спокою…

Яскраве світло сліпить в очі. Я жмурюся і закриваю їх рукою. Ще не прийшла до кінця до тями, тому мені здається ніби я прокинулася у батьківському домі. Наче сьогодні вихідний, а мама смажить млинці на першому поверсі. Але замість запаху млинців повітря наповнене ароматами трав та ліків. Саме це і стає точкою повернення в мою нову реальність. 

Розплющила очі й розумію, що лежу навпроти великого вікна, через яке й заглядає сонечко. Оглядаюся, навколо нікого немає. Лиш однакові ліжка стоять і білі стіни. А біля дверей дві шафи з різного розміру та кольору пляшечками.

Це певно їхня лікарня.

Думки такі якісь повільні, але відчуваю я себе здоровою. Нічого не болить і гарячки немає.

Сіла, роздивляючись сіру довгу сорочку на собі й роблю перші спроби усвідомити що зі мною сталося. Ян. Наш політ на геліарні. Академія. Він пробиває бар'єр, яскраве світло… а потім темрява. 

Я витримала якось той політ та мабуть, це був мій максимум. Прислухаюся до власних відчуттів. Болю немає, але й нічого такого магічного чи дивного в собі не відчуваю. Як я буду тут виживати? Чи є в мені взагалі якісь сили? Чому озеро те мало не вбило мене? 

Потік моїх думок перебили голоси за дверима. А наступної миті вони відчинилися і я мимоволі всміхнулася, помітивши знайомі обличчя. 

Вони вже у формі Багряної академії

До мене з радісними вигуками біжить Іса, а позаду неї крокує та повненька дівчина. 

– Ти вже отямилася?! Яке щастя! Ми з Уною ще з самого ранку сюди бігаємо, а ти все спиш і спиш. Це до речі Уна, – вона тицьнула пальцем в мовчазну дівчину.

– Привіт, – привіталася та. 

– Ви вже не чубраєтєсь, – поцікавилася з усмішкою. 

– Все в минулому, – Іса засміялася і поплескала дівчину по плечі. – Ми тепер сусідки по кімнаті. – І ти до речі теж з нами живеш. Я домовилася, – задерла вона носа. – Хоч ще звісно з тобою нічого не ясно. Ви такого шуму з тим красунчиком наробили, що навіть посвяту тоді перенесли й ми й досі нічого не знаємо. Але тут, я тобі скажу, не так вже й лячно, як здавалося на перший погляд. Є, звісно, дивні істоти й все таке, зате дивись що я вмію. 

Вона простягнула долоню і на ній вогник загорівся. 

– Ще маю силу підіймати важке і це, мабуть, не все ще…

– Помовч хоч хвилину, – пробубоніла Уна. 

– А що з Яном? – запитала, сама себе не розуміючи. 

Чомусь мене це хвилювало. 

– А що з ним може бути? – пирхнула Іса. – Всі на нього нападають зі звинуваченнями, а йому що з гуся вода. Стояв і навіть всміхався. Він тут якийсь з особливих, здається. А ти що, справді мало не втонула?

– Так. Озеро чомусь мене не прийняло, – знизала плечима. 

– Кепсько це, – промовила Уна. – Ми всі там силу свою відчули, бо ті кайдани не просто її блокували, вони повільно її знищували в нас… І не тільки кайдани. Озеро, як цілюща вода, все відновило. 

– Може вони щось таки придумають з тобою, – вже без веселого ентузіазму говорила Іса. – Але все ж я рада, що той Сойлерс не дав тобі втонути. Цікаво чому? Закохався з першого погляду? – підморгнула вона мені.

А в мене по спині холодок страху пробігся. Знали б вони істину причину…

– Не знаю, – промовила, сподіваючись що голос мій не видає хвилювання. 

– А що ви тут знову робите? – почувся сварливий голос від дверей. – Ану швиденько пішли до кімнат своїх!

Дівчата махнули мені й побігли, поки я шоковано дивилася на жінку у білому халаті. Людиною її назвати дуже важко. Обличчя ніби й людське але… синє. І вуха гострі й ніс як в котиків, а пальці… їх чотири й вони довші ніж в людей. 

– Як почуває себе наша особлива дівчинка? – всміхнулася мені ця дивна істота. 

Я впізнала її ніжний голос. Це вона мені знімала рукою жар…

– Ох! Ти ж вперше мене бачиш? Спокійно, сонечко, – вона дивилася на мене, як на звірятко налякане. Хоча можливо саме такий я й мала вигляд. – Я не монстр. Просто трошки інша раса. Тут, в цьому світі, нас багато таких. Але ми не погані, чесне слово. Є, звісно, й погані, так само як є й люди, приміром, злочинці та праведники. Загалом, я Альвенора, головна цілителька в Багряній академії. Моя раса зветься орнус. Ми, орнуси, усі є цілителями, мудрецями й вчителями для людей з магією цілительства. 

– А… кхм… інші… вчителі теж інші раси? – якось сумбурно поставила я запитання. Відчувала себе зовсім дурненькою. 

– Всі викладачі академії не люди, – поблажливо всміхнулася мені Альвенора. – Але ти звикнеш згодом. Всі звикають. 

– Я озеро не пройшла, – зітхнула важко. – Можливо тут і не буду вчитись. 

– Не переживай, – промовила вона, лиш голосом і тоном вселяючи мені надію. – Ти ще пройдеш його. Вищі наші знайдуть в чому там проблема і ти обов'язково отримаєш свою силу.