Розділ 10

Здіймаю на нього погляд. Ледь тримаюся на ногах та сили мені додають його кинуті в мене слова. 

– Я не належу тобі, Яне, – хриплю. – І багато разів казала тобі, я нічого батьку не розповідала тоді. Та ти не чуєш мене. Серце твоє і душа спотворені ненавистю. Мені тебе шкода. 

Всередині мене така порожнеча, що навіть холод я перестаю відчувати. 

Він сміється, задерши голову і дивлячись на багряну повню, заливається сміхом, а потім пронизує мене своїми очима. Вони блищать, немов від сліз. Але такі монстри, як Ян, точно не вміють плакати, навіть від сміху. 

– Ти так прагнеш бути сильною, Даяно, – знов нахиляється надто близько. – Дарма… Я все одно тебе зламаю. 

Теж всміхаюся і навіть це мені робити важко. Все болить.

– Я щойно мало не потонула, перед цим думала, що розіб'юся. Я непрощена і кайдани на мене одягнув власний батько. Ти дійсно думаєш, що в тебе вийде мене зламати? Я давно зламана… Ян. 

Гіркота від сказаного застрягає у горлі, рветься назовні невиплаканими слізьми.

Позаду Яна під лапою його геліарна тріснула гілка. Він обертається, потім задумливо дивиться на мене і, зітхаючи, говорить зовсім іншим, я б сказала нормальним тоном:

– Гаразд, поговоримо про дурнички іншим разом. Зараз в нас завдання на грані провалу, – скривився і, розвернувшись, пішов до свого птаха. 

Я стою на місці. Не впевнена, що взагалі здатна зробити хоч крок.

Ян обернувся і нетерпляче вигукнув: 

– То ти йдеш чи вирішила тут залишитись, як здобич місцевим диким звірям? Вони розмірами як геліарни якщо що. Ти їм на пів зуба.

– Йду, – зітхнула. – Хоч яка різниця взагалі для кого бути здобиччю.

Зробила кілька невпевнених кроків зовсім задубілими ногами й спіткнулася, здається, просто об траву, але до землі не долетіла. Він зі злим гарчанням опинився у ту ж мить поруч та підхопив мене на руки. 

– Надто слабка ти для цього світу, – промовив, спокійно несучи мене до геліарна. 

– То лишив би мене в озері. Нащо мучитись зі мною? – говорю, ледве сама чуючи свій голос. 

– Сама ж казала, що здобич моя, – хмикає він. – Нічого. Я тебе натреную спочатку як слід, щоб мені цікавіше було. Бо зараз навіть трохи шкода тебе. 

– Тобі шкода? Я марю?

– Зубки вмієш показувати навіть у такому стані, отже і характер маєш. А це головне для виживання, Даяно. 

Він усміхнувся і мабуть, я марю… від його тепла певно зомліла вже, бо усмішка мені його здається зовсім не злою, а навпаки…

– Знайомся ближче. Це Юкон, – вказав він на свого сокола, коли підніс мене ближче. – Юк не любить боягузок, тому тримай себе в руках, Дая, щоб не потрапити в його дзьоб. 

Птах, ніби підтверджуючи слова власника, повернув до нас голову і клацнув своїм дзьобом у кількох сантиметрах від мого обличчя. 

– Не можу тримати себе в руках, – пробубоніла, відчуваючи, як мимо волі від тепла його тіла розслабляюся і поступово провалююсь кудись в темряву. 

– Чому?

– Бо я на твоїх руках зараз.

– Дотепно, – хмикнув і поставив мене на ноги. 

Тіло відразу пройняло тремтінням. Скривилася і так захотіла просто тут лягти на землю та заснути. 

Він взяв моє обличчя в долоні й підняв так, щоб я дивилася йому в очі.

– Слухай уважно, Дая. В тебе є всього один шанс, щоб вижити. Ти повинна зараз зібратись. Чуєш мене?

Голос його пробивається до мене, немов через товщу води. Я махнула йому ствердно. 

– От і чудово. Я не знаю чим скінчиться сьогоднішня ніч, але спробую якось протягнути тебе крізь бар'єр. Та поки я буду це робити, ти маєш триматись Дая. Не зможу і тебе утримувати й бар'єр пробивати. Зрозуміла? 

Знов махнула.

Відпустив моє обличчя, знов підхопив на руки й застрибнув на геліарна. Птах невдоволено затріпотів крилами й клацнув дзьобом. 

– Юк, – гримнув Ян, саджаючи мене поперед себе. – Не капризуй. Нам зараз не до цього. Вижити б хоч, – додав дуже тихо. 

Я навіть у своїй гарячці не зрозуміла чи це мені почулося, чи він так справді сказав. Пір'я птаха огорнуло мої ноги і я ще більше розслабилася від тепла Яна та геліарна. Хочеться спати. Дуже хочеться просто спати. Не думати й не боротись. Повіки такі важкі. Хочеться їх закрити…

Ми злетіли й саме холодний вітер, що дув мені в обличчя, привів мене до тями. Розумію, що не пам'ятаю моменту злету. Мабуть, таки відключилася тоді. 

Навкруги темрява, угорі сяють зорі, а багряної повні більше не видно. 

– Тримайся за віжки, – дав команду Ян, притиснувши мене одною рукою до себе. 

Я починаю водити руками, поки не натикаюся на товсту шкіряну лямку. Хапаюся за неї з усієї сили.

– До бар'єра години дві льоту, – промовив Ян, й досі утримуючи мене. – Зараз можеш трохи розслабитись, але біля самого бар'єра я не зможу тебе страхувати. Ти, щоб не відбувалося, маєш утриматись на Юконі