Розділ 9

Всередині все пекло пеком. Я закашлялася. Ян поставив мене на ноги. Тіло дрижало так, що я чула власний стукіт зубів. 

Всі щось вигукували, сварили його за якесь свавілля, а він мовчки взяв з землі свою чорну сорочку, накинув на себе, потім підняв свого подовженого багряного жакета і закутав мене в нього і лиш потім повільно пішов на тих адептів, що ніби готові були його вже побити. 

Я стояла і намагалася знов навчитись дихати. Капці мої десь в озері лишилися, ноги потопали у вогкій холодній землі.

Ян йшов, неспішно застібаючи ґудзики своєї сорочки. Він йшов прямісінько на тих розлючених адептів…

– Якого ти вирішив, що можеш таке робити?!

– А раптом нас тепер не пропустить бар'єр?!! Ти подумав про це?!!

– Бісовий вискочка!! Скільки можна творити всяку дурню?!

– Я зробив те, що захотів, – він говорив спокійно, не підвищуючи голосу. – І не ти, Мейнер, будеш мене судити. 

– Я не буду, – вишкірився адепт, котрий певно найбільше кричав. – Тебе Лоран судитиме. 

– Тоді чого ти тут свої кігтики розпустив? Сідай на свого Оса і лети в академію плакатись Лорану, – відрізав Ян.

– Їй треба зайти в озеро, Яне. Так не можна, – більш спокійно звернулася до нього Вейлі. – Ти знаєш правила. Інакше ніяк.

– Вона сьогодні в озеро не піде, – жорстко відповів Ян. 

– Вона туди полетить, – зробив кілька кроків вперед той хлопець, що закидав повненьку дівчину. 

Я не встигла злякатись, бо він завмер напівдорозі до мене. Ян різко підняв руку і хлопець захрипів, падаючи на коліна. 

– Здурів?! – до Яна підбігла Вейлі й почала бити кулаком у груди. – Припини!! Ти його зараз в'єш!! 

Ніхто, крім неї, не наважився втрутитись. 

Ян засміявся тим своїм холодним жалючим сміхом і опустив руку.

Здоровань, відкашлюючись, робив спроби підвестись на ноги. Тіло його не слухалося.

– Хто наступний?!!

Здригаюся від гучного крику Яна. 

– Є охочі?! – чекає, розставивши руки в різні боки. – Нема?! Тоді розходимось?!

– Ти ж розумієш, що так не можна? – голоси тепер звучать тихо і не дуже сміливо. 

– Якщо ми всі проти тебе підемо, то ти не встоїш, Яне.

– Треба все за правилами зробити.

– Їй потрібно зайти в озеро і…

– І втопитись? – перебив Ян адептку. – Здається, всі чудово бачили, що озеро її не прийняло, хіба ні? Ви такі всі правильні, милі сонечки, а насправді настільки кровожерливі, щоб просто стояти й дивитись як озеро її вбиває, бо вона дуже слабка, щоб протистояти йому. Якісь подвійні стандарти у вас, котики мої.

Він зневажає їх. Усіх зневажає і таке враження, що ледве терпить. 

– Але ж…

– Жодних але, – перебиває Ян Вейлі. – Досить вже. Погрались і розходимось. Сьогодні ніхто в цьому озері не втопиться. А кому що не подобається, я готовий більш конкретно довести свою позицію. Можете всі разом нападати! 

Він демонстративно починає закочувати рукава своєї сорочки.

– Так, ну годі, – з натовпу виходить Рен. – Сойлерс, друже, давай без своїх демонстрацій, – він плескає Яна по передпліччю. – Ми всі чудово знаємо на що ти здатний. Але ж як ти збираєшся дівчину до академії переносити? 

– Вона полетить зі мною, Рен. Якщо щось і піде не так, це зачепить лише мене та мого геліарна. Ви всі вже будете в академії. Я дам можливість кожному перетнути бар'єр. Інше нікого не повинно хвилювати. 

– Та пішов ти, Сойлерс! – вигукнув один з адептів і швидко рушив до геліарнів. 

Інші теж не дуже сміливо почали розвертатись і йти до великих птахів. 

– Ти робиш велику помилку, Яне, – засмучено помахала головою Вейлі. – Якщо навіть тобі вдасться протягнути її до академії, Лоран розірве тебе на шматки за таку непокору. І не тільки він буде розлючений. 

– Ти правильно сказала, Вейлі, – вкрадливо мовить Ян. – Я роблю помилку і я за неї відповідатиму перед Лораном і не тільки. Ясно?

– Так і знала, що з тобою будуть проблеми, – кидає наостанок дівчина і, розвертаючись, йде до свого геліарна. 

Кілька адептів, включаючи й Рена, тиснуть Яну руку та доволі дружньо бажають йому успішного перельоту. Він лиш махає їм головою. 

Коли останній адепт підіймається у зоряне небо на своєму геліарні, я перестаю дихати, Ян повільно повертається до мене. 

Стою на березі озера, в якому мало не втопилася, в його багряному жакеті… мокра і ледь жива. 

Він не поспішає наближатись. У тьмяному місячному сяйві він лякає мене ще більше. Небезпекою віє від кожного його руху. 

В горлі сухо, тіло пробиває лихоманка, але я не можу відвести від нього очей. Здається, варто мені кліпнути й він мене знищить… задушить силою повітря. 

Ян нахиляє на бік голову та неочікувано всміхається. Чому від цієї посмішки мені хочеться бігти у те озеро? Ніби воно не наскільки для мене небезпечне, як Сойлерс.