Розділ 8

– Наступний кажу, – нетерпляче повторила Вейлі й скривилася, коли ми всі дружно зробили крок від озера.

– Тільки давайте без дурниць, – зітхнула дівчина, поки всі інші адепти повільно почали обходити нас ззаду, перегороджуючи шляхи відступу. – Це, – показала на озеро, – ваш єдиний порятунок. Там, – вказала на ліс позаду нас, – ви й кількох хвилин уночі не проживете. Тому ставайте в чергу і нумо купатись. 

– Вона просто зникла під водою, – обурився той широкоплечий хлопець, за яким я весь час ховалася від Яна. – Звідки нам знати чи з нею все добре? 

– Нізвідки, – промовила роздратовано блондинка. – Ви маєте вірити нам на слово, якщо хочете пережити цю ніч. Все в тої дівчини добре. Озеро її притягнуло й перекинуло до академії й ти, хлопче, зможеш в цьому переконатись, якщо наберешся сміливості та зробиш один крок у воду. 

– А раптом ні? Що як вона не пройшла? Були такі випадки раніше? – не заспокоювався хлопець. 

– Були. Тоді б ви всі зрозуміли це з реакції озера. Воно спокійне і вже гладке, отже, все добре, – відповіла Вейлі.

– Що ти з ними граєшся?! – вигукнув один з адептів. – давай ми їх туди позакидаємо та й нарешті полетимо додому!

– Так хочеться їх в лісі виловлювати? – пробуркотів хтось до нього. 

Хоч повня світила яскравим багряним сяйвом, але роздивитись когось, хто на кілька метрів далі стояв, було важко. Немов усе світло від місяця на себе озеро забирало. 

– Чому нас супроводжують адепти? – вигукнула з недовірою у голосі повненька дівчина, яка чубрилася з Ісою. – Де хтось з дорослих? Чому тут немає викладачів? Магістрів? Кураторів? 

Вейлі важко зітхнула. Дуже помітно що їй теж хочеться все швидше закінчити.

– Бо їм сюди не можна. Як би це пояснити… це місце для переходу існує. Вам все будуть вже в академії пояснювати. Тут можуть знаходитись лише люди…

– А магістри що, не люди? – хмикає дівчина, перебиваючи Вейлі. 

– Не люди, – шокує нас усіх блондинка. – Це довга історія і вам зараз ця інформація в голови ваші, промиті людськими казочками про цей жахливий світ магів, ніяк не зайде. Тому просто зрозумійте одну річ – сьогодні виживе лиш той, хто зайде в це озеро. 

Всі новенькі відразу ж занепокоєно загомоніли, не розуміючи як себе поводити й що на них чекає в озері. 

– Та гори воно все вічним вогнем! – раптом вигукнув той широкоплечий здоровань і з розбігу залетів в озеро.

Він різко зупинився, коли води йому було по пояс та, так само як і попередня дівчина, повільно зайшов у воду. 

Коли озеро стало гладким, Вейлі знову глянула в наш бік. Як не дивно, охочі зайти у воду були. І так поступово хоч і повільно процес пішов. Позаду нас тихо перемовлялися адепти, а новачки, не маючи інших варіантів, один за одним йшли в озеро.

– Ти будеш йти? – поцікавилася в мене Іса. – Чи може плануєш втечу? – підморгнула вона мені. 

– Сумніваюся у своїх можливостях виживання в дикій місцевості, – тихо відповіла їй.

Тим часом у воду пішла певно найменша серед нас дівчинка. На березі лишилося троє. Я, Іса і повненька дівчина. 

Чому я зволікала навіть собі відповісти не можу. Стримувало мене щось на березі. І це був не просто страх. Ні. Щось інше не давало мені піти в озеро. Я й досі відчувала слабкість та інколи починало паморочитись у голові. 

– Я не хочу помирати, – раптом затряслася повненька. – Я боюся! Я не хочу помирати! Я не хочу. Не хочу!

Вона почала панічно відступати у бік лісу. Але втекти туди дівчині не дали два дужі адепти. Перехопили її під руки й потягли до озера. Все повторилося знову. Тільки вода торкнулася її ніг, дівчина, спокійно й не обертаючись, пішла в озеро. 

– Дідько, – прошепотіла Іса, спостерігаючи за тим, як маківка дівчини зникає під водою. – Це й справді моторошно виглядає. 

– Що, кралечки? – звернувся до нас один з адептів, котрі тягнули дівчину до озера. – Побігаємо чи самі підете?

– Самі, – пирхнула Іса. – Свої граблі довгі при собі залиш. 

Вона задерла гордовито носа і, розправивши плечі, покрокувала легкою ходою у воду. 

– Ух яка! – присвиснув адепт, спостерігаючи за нею.

– Кірк! – погукали його з темряви. – Охолонь і повернися на місце. 

Здається, це був голос того хлопця, котрий Ісу з туману виносив. Кайлен. Він такий… трохи відсторонений ніби.

Я не оберталася, бо боялась наштовхнутись на погляд Яна.

Коли Вейлі глянула на мене, я набрала повні груди повітря і зробила крок у воду. Не відчула нічого. Я була собою і так само не хотіла йти далі. 

– Хм. А чого це її не торкає? – поцікавився хтось на березі. 

– Дивно, – тихо мовила Вейлі. 

Я відчувала лиш крижаний холод від води й все. Але, пересиливши себе, зробила ще кілька кроків, потім ще, поки вода не дісталася до пояса. Моє тіло тряслося від холоду і йти далі ставало все важче. Хотілося вийти на берег… та раптом болотиста земля під моїми ногами різко провалилася і мене затягнуло під воду. Встигла тільки зойкнути й від того відразу ж захлинулася водою. Ніякої сили, лиш холод озера нищив мене і думка одна – так не мало б бути.